Після сходження на престол Монгольської імперії великий хан Мунке розпочав підготовку до завойовницьких походів в Азії. У 1253 році він підкорив державу Далі (на території сучасної провінції Юньнань на півдні КНР), у березні 1258 року рушив у похід проти Південної Сун. У цей час його молодший брат Хулагу, пройшовши Середньою Азією, вже розорив фортеці ісмаїлітів у горах Ельбурс на півночі Персії, взяв столицю Аббасидського халіфату Багдад, де вирізав усіх мусульман з останнім багдадським халіфом аль-Мустасімом включно, і місто Мераге у Східному Азербайджані, яке стало центром заснованого ним улуса.
Сюзеренітет Хулагу над собою визнали курдські правителі Мосула та Ірбіля (обида нині в Іраку) і міста Шираза, що на півдні Персії.
Емір Дамаска і Халеба (нині Алеппо в Сирії) ан-Насір Юсуф з династії Айюбідів, який останнє десятиліття безуспішно намагався відвоювати спадщину свого прадіда Салах ад-Діна, у більшій своїй частині захоплену єгипетськими мамелюками, направив у Мераге представницьку делегацію на чолі з сином. Однак укласти союз проти Каїра йому не вдалось — Хулагу вимагав повної покори.
12 вересня 1259 року монголи рушили на завоювання Сирії. Ними були підкорені міста Ахлат у Західній Вірменії, айюбідські Амід, Едеса, Нусайбін і Харран у Верхній Мессопотамії. 18 грудня вони перейшли Єфрат і у січні 1260 року разом з військами князя Антіохії Боемунда VI і його тестя Хетума I, царя Кілікійської Вірменії, взяли в облогу Халеб. Столиця держави Айюбідів протрималась тиждень, цитадель — ще зо чотири. Місто було розграбоване і спалене, Велика мечеть — зруйнована, більшість містян — вбито. Уціліли здебільшого євреї і християни, до яких Хулагу був традиційно прихильний, і продані у рабство жінки й діти.
Коли звістка про падіння Халеба дійшла ан-Насіра, що у Бірзі під Дамаском саме намагався зібрати військо, він відступив далі на південь, аж до Гази, де в кінці лютого дізнався про здачу монголам без бою Хами, Хомса і Дамаска. Ан-Насіра зрадив його внучатий племінник аль-Мансур II Мухаммад, який зі своїм загоном перейшов до мамелюків, і власна охорона, котра еміра разом із сином і братом бранцями відправила до монголів в Халеб.
Не зупиняючись на досягнутому, Хулагу надіслав у Каїр ультиматум, вимагаючи повної покори від імені «царя царів Сходу і Заходу, Великого хана». Однак погрози «гострими стрілами», «схожими на громи мечами» і «численним як пісок військом» не справили враження на султана Саїфа ад-Дін Кутуза, який наказав стратити послів, а їх голови виставити на міських воротах.
Війна була неминучою, але навесні, впевнений у безумовній перевазі монгольської зброї, Хулагу з більшою частиною повернувся у Мераге. За традиційною версією — через звістку про смерть його брата Мунке, який помер ще у серпні попереднього року, і намір взяти участь у курултаї з вибору нового великого хана, за популярною останнім часом — через катастрофічну нестачу в пустельній Сирії провіанта для його армії, яка оцінюється у 70-100, а деким і у 150 тисяч чоловік. Під командою свого перевіреного численними битвами полководця Кітбука, середньоазійського тюрка-християна, Хулагу залишив лише один тумен, не більше 10 тисяч кінних пікінерів і лучників, яких мали підтримати загони кілікійських вірмен, грузинських найманців і еміра Хомса — загалом порядка 12 тисяч чоловік.
Звістка про від'їзд Хулагу прискорила військові приготування в Каїрі. Під свої знамена султан Кутуз поставив десь 14 тисяч чоловік, в основному кавалерії: невеликої кількості легкої і важкої, а в основному — кінних стрільців з числа бедуїнів. У кінці серпня у супроводі Бейбарса, головнокомандувача армії мамелюків під час їх переможної битви проти хрестоносців Людовика IX Святого біля Ель-Мансура, і еміра Хами він вступив у Палестину й рушив на північ.
Єгипетське військо безперешкодно дісталось міста Баальбек (нині Ліван), де Кутузу стало відомо, що монголи рухаються паралельним курсом на південь, вже перетнули ріку Йордан і обхідним маневром намагаються зайти з тилу. Це дало можливість підготуватись до бою і зайняти зручні позиції на відкритій рівнині поблизу струмка Айн-Джалуте, трохи південніше Галілейського моря і на схід від Назарета.
Дві армії зійшлись уранці 3 вересня 1260 року. Монголи атакували прямо з маршу і двома ударами порушили стрій супротивника. Мамелюки почали відступати. Кітбук усіма наявними силами розпочав переслідування, коли його зліва неочікувано вдарив Кутуз, який зі своїм загоном першу частину бою переховувався за узвишшям. Після цього кіннота Бейбарса, як і було обумовлено заздалегідь, припинила відступ, розвернулась і пішла в контратаку. Вирвавшись з великими втратами з уміло розставленої пастки, монголи залишили поле бою. Переслідувати їх мамелюки не стали, лише підпалили очерет вздовж Йордану, де намагалась сховатись нечисленна піхота супротивника.
Серед інших, у полон до мамелюків потрапив і поранений Кітбук. Він повів себе зухвало, глузував з «варвара» Кутуза, погрожуючи йому неминучою помстою, і за наказом султана був страчений.
Оговтатись від поразки, першої за майже десятиліття походу на Схід, монголи не змогли. Вони поспіхом залишили Дамаск, куди через п'ять днів переможно увійшов Кутуз, протягом місяця були вибиті з Хомса, Хама та Халеба.
Сирію було повністю підпорядковано Єгипту.
Однак з тріумфом повернутись до столиці Кутузу не судилось — 26 жовтня на підступах до Каїра він був підступно убитий. Змова залишилась нерозкритою, традиційно і не безпідставно її пов'язують з Бейбарсом, який таким чином помстився Кутузу чи то за його участь у страті свого соратника Фаріса ад-Діна Актаї, еміра Олександрії, ще в часи мамелюкської міжусобиці, чи то за невиконану ним обіцянку винагородити за перемогу під Айн-Джалутом емірством в Алеппо.
«Цар-переможець, меч світу та віри» Кутуз був з почестями похований у місті Аль-Кусейр, а новим султаном Єгипту і Сирії у листопаді 1260 року був проголошений Бейбарс. 10 грудня під Хомсом вірні йому еміри Хама і Хомса завдали остаточної поразки решткам монгольської армії, які були змушені відступити за Єфрат.
Під владою мамелюкського Єгипту опинився весь Левант. Держава Айюбідів припинила своє існування.
Що було потім
Як стало зрозуміло уже згодом, битва під Айн-Джалутом стала переломною у спробі монголів оволодіти Близьким Сходом і Єгиптом. Їх подальшій експансії завадила міжусобиця, що почалась по смерті Мунке, — Хулагу, який у 1261 році прийняв титул ільхана, був змушений тривалий час воювати за контроль над Закавказзям із улусом Джучі, Золотою Ордою, де правив його двоюрідний брат Берке, і уклав з Бейбарсом десятилітнє перемир'я.
Як перший з чингізідів, що прийняв іслам, Берке намагався використати релігійний чинник, проте залучити на свій бік Єгипет йому так і не вдалось. Лише у 1277 році, вже по смерті і Хулагу і Берке, султан Бейбарс завдав удару по Конійському султанату, даннику монголів, і у битві під Ельбістаном (нині Туреччина) розбив військо хулагуїдів, грузин і сельджуків.
Через чотири роки, 29 жовтня 1281 року, султан Калаун розбив монголів під Хомсом у їх фактично останній спробі оволодіти Близьким Сходом. Розгром чималої армії підірвала військову міць Ільханату, який переживав часи розбрату і внутрішнього суперництва, і вже 25 серпня 1282 року Текудер, перший з ільханів, що навернулись до ісламу, надіслав до Каїру посольство, шукаючи миру з Мамелюкським султанатом.
Заснована Бейбарсом кипчацька династія Бахрі правила Єгиптом до 1390 року, коли їй на зміну черкеська династія Бурджитів.