У 34 році до н. е. тріумвірат, укладений найближчими соратниками убитого Юлія Цезаря, фактично розпався — позбавлений за спробу змови майже всіх посад Марк Емілій Лепід жив біля Риму під наглядом Октавіана, що ревно ставився до успіхів Марка Антонія, який щойно переміг Вірменію і відсвяткував тріумф в Олександрії Єгипетській, де вже кілька років жив з царицею Клеопатрою. Ставши 1 січня 33 року до н. е. консулом удруге, Октавіан відкрито звинуватив Антонія у намірі перетворити Італію на єгипетську провінцію, у відповідь на що був звинувачений в неодноразовому порушенні домовленостей, незаконному усуненні від влади Лепіда і безпідставній претензії на спадок Цезаря, у якого був рідний син Цезаріон, оголошений рік перед тим співправителем Єгипту.
Незважаючи на прихильність Антонія до «варварів», яких було багато в його найближчому оточенні, він мав численних симпатиків і в Італії з числа сенаторів, що непокоїлись збереженням республіканських свобод, колишніх соратників переможених Цезарем і тріумвірами Гнея Помпея Великого і його сина Секста Помпея та дрібних землевласників, що постраждали від реформ Октавіана. Спроба у 32 році до н. е. новообраних консулів Гая Сосія і Гнея Доміція Агенобарба домогтись затвердження нещодавніх розпоряджень Антонія викликала відкриту ворожість Октавіана і після його спроби силою змусити сенат засудити Антонія як ворога республіки, обидва консула і три сотні сенаторів втекли в Ефес у Малій Азії, куди ще попереднього року прибуло відкликане Антонієм з Вірменії військо.
Зрозумівши, що війни не уникнути, влітку Антоній надіслав у Рим лист про розлучення з сестрою Октавіана і одруження з Клеопатрою. У відповідь на цей нечуваний для республіки демарш Октавіан у порушення правових і релігійних канонів опублікував заповіт Антонія (можливо попередньо сфальсифікований), за яким більша частина його майна всупереч закону мала відійти Клеопатрі і її дітям, його самого належало поховати в Олександрії, а законним спадкоємцем Юлія Цезаря замість Октавіана слід було визнати Цезаріона. Це налаштувало проти Антонія багатьох його прихильників, які повернулись в Рим, і восени сенат позбавив його повноважень, консульства на наступний рік і оголосив йому війну.
Тим часом грандіозні сили Антонія — 19 легіонів і 800 кораблів (з них 300 транспортних) — рушили в Грецію у супроводі акторів, співаків і музикантів, які славили похід на війну двох еллініських богів, «нового Діоніса» і «нову Афродіту». Через брак веслярів і часті зупинки 100-тисячне військо рухалось надто повільно і, коли в кінці осені наблизилось до острова Керкіра на півдорозі між Грецією та Італією, до нього вже підійшла 80-тисячна армія Октавіана, флотом котрого командував його сподвижник Марк Віпсаній Агріппа. Жодна зі сторін не змогла висадитись на Керкірі через негоду і зимові шторми, і Октавіан повернувся в Італію, а Марк Антоній, залишивши біля мису Акцій (нині — Пунта, що при вході до Амбракійської затоки) більшу частину флоту, решту розсосередив вздовж узбережжя, відправився на зимівлю в Патри на Пелопоннесі.
На початку весни 31 року до н. е. до Марка Антонія дійшли тривожні новини — Агріппа захопив порт Метоні в Пелопоннесі, а Октавіан висадився в Епірі. Перші місяці пройшли без бойових зіткнень, за виключенням нападів Агріппи на порти вздовж грецького узбережжя, що мали на меті відвернути увагу від легіонів Октавіана, які з півночі наближались до місця зимівлі флоту Антонія. Вони стали укріпленим табором на пагорбі на протилежному від Акція березі протоки й тривалий час уникали відкритої сутички, доки Агріппа не захопив острів Левкада біля входу до Амбракійської затоки, позбавивши військо супротивника надійного постачання продовольством і питною водою, а флот — переваги на морі.
Відкинувши пораду командуючого військами Публія Канідія Красса вертатись суходолом в Азію, Антоній, маючи 230 (за іншими даними — 360) кораблів, з яких 170 були великими з трьома, чотирма та п'ятьма рядами веслярів, потужними таранами і кількома метальними машинами, проти 260 кораблів Октавіана, в основному швидких, але невеликих лібурн, Антоній дослухався Клеопатри, яка вважала, що «доля війни вирішується на морі», і вирішив прорвати блокаду силою свого флоту. Дочекавшись сприятливої погоди, 2 вересня 31 року до н. е. 20 тисяч важкоозброєних легіонерів і 2 тисячі лучників повантажились на кораблі, які вийшли з Амбракійської затоки й стали дугою від берега до берега перед її входом: лівим флангом з двох ескадр командував Гай Сосій, ескадрою в центрі — Марк Октавій, правим, найпотужнішим флангом з трьох ескадр, де знаходився і Марк Антоній, — Геллій Публікола; 60 кораблів Клеопатри розмістились як резерв позаду бойової лінії.
План битви полягав у тому, щоб, стоячи щільно і непорушно, дочекатись атаки супротивника і метальними машинами знищити його невеликі кораблі, непридадні для абордажного бою з великими суднами. Проте флот Октавіана, який вистроївся такою ж дугою на значній відстані від Анонієвого кілька годин також простояв непорушно, доки близько полудня ескадри Сосія з попутним вітром несподівано не рушили вперед — протилежний йому фланг супротивника, яким командував Марк Лурій, почали відступати, заманюючи антоніанців і, коли їх стрій остаточно порушився, розпочався справжній бій: три-чотири лібурни намагались оточити гігантські кораблі Антонія, обстрілюючи їх стрілами, і закидуючи палаючими дротиками.
У розпал битви Агріппа здійснив спробу зайти зліва в тил супротивнику і, запобігаючи цьому, Публікола надто змістився вправо й відірвався від центру, в який тут же кинулись ескадри Арунція, що командував центром флоту Октавіана. У цей момент несподівано для всіх 60 єгипетських кораблів підняли вітрила і, прорвавшись центром через ряди своїх і чужих, рушили на південь, тікаючи з попутним вітром, як вважає Плутарх, чи реалізуючи заздалегідь підготовлений план прориву блокади: на швидкісній пентері Антоній кинувся навздогін Клеопатрі, щоб разом з нею дістатись Єгипту, де він залишив ще 11 легіонів.
Незважаючи на втечу Антонія, битва тривала ще пару годин і лише кілька його кораблів змогли повернутись в Амбракійську затоку, де зрештою були змушені здатись. Залишені на суші 80 тисяч піхоти і 12 тисяч кавалерії протримались тиждень, все ще сподіваючись на повернення Антонія, доки армію не зрадив зневірений у цьому її командуючий: отримавши нарешті з Пелопоннеса наказ вести війська через Македонію в Азію, в одну з ночей Красс залишив своє військо напризволяще і воно практично у повному складі перейшло на бік супротивника.
Наступного року Октавіан двома арміями розпочав похід на Єгипет. 1 серпня, коли доля Олександрії уже була практично вирішена і флот зрадив Антонія, він у відчаї заколов себе мечем. 12 серпня 30 року до н. е., зрозумівши, що домовитись з Октавіаном про гарантії безпеки і передачу правління Єгиптом своїм дітям вона не в змозі, самогубством покінчила життя і Клеопатра. За свідченням Діона Кассія Кокцеана, забальзамовані тіла Антонія і Клеопатри похоровали в одній могилі в храмовому комплесі біля столиці. Незабаром за наказом Октавіана був страчений старший син Марка Антонія Антіл, а згодом — і син Юлія Цезаря і Клеопатри Цезаріон.
Перемогою завершивши громадянську війну, Октавіан сконцентрував у своїх руках владу різних, раніше непоєднуваних, магістратур, і як ведучий сенатор у 27 році до н. е. був проголошений принцепсом — «першим среди рівних». Це стало початком формування у Римі монархії з поступово відмираючими республіканськими інститутами на чолі з імператором, титулом, який Октавіан зробив частиною свого імені.
Коментарі
Дивіться також
• Самогубство Клеопатри VII, 30 до н. е.
• Октавіан Август — принцепс Риму, 27 до н. е.