Через два місяці після трагічної загибелі Романа Мстиславовича 19 червня 1205 року його удова зустрілась у Сяноці зі своїм родичем угорським королем Андрієм II, щоб отримати гарантії безпеки для себе і своїх дітей. Але марно. Угорська залога, надіслана в Галич, змогла завадити зайняти місто Рюрику Ростиславичу київському, давньому супротивнику і колишньому тестю Романа Великого, але Єфросинію-Анну місцеве боярство не прийняло. Вона була змушена виїхати до Володимира на Волині.
Коли ж у 1206 році неподалік, у передмісті Вододимира, відбулись переговори представників угорського короля з чернігівськими Ольговичами, які «за кужелем» мали право на спадщину Ростиславовичів, вдова Романа Великого перебралась до Малопольщі. У Кракові вона з молодшим сином Васильком залишилась під опікою князя Лешка Білого (він був одружений з племінницею її загиблого чоловіка), а чотирилітнього Данила відіслала в Естергом до двору угорського короля.
У Галицькій землі сіли путивльські Ігоревичі, внуки Ярослава Осмомисла (через його доньку Єфросинію): у Галичі — Володимир, у Перемишлі — Святослав та у Звенигороді — Роман. Ізяслав Володимирович, син Володимира Ігоревича, став княжити у Теребовлі. Стосунки між ними були непрості, конфлікти брати залагоджували за посередництва Андрія II, який титулував себе королем Галичини і Волині, до котрого неодноразово відряджали посольства з багатими подарунками. По захист до угорського короля звертались і галицькі бояри, невдоволені крутим норовом Володимира, який «учинив змову» проти непокірної і надто самостійної місцевої знаті, і у кінці 1209 року вбив «їх числом п'ятсот, а інші розбіглися».
Серед тих, хто зумів урятуватись і «утік в Угри», був впливовий боярин Володислав Кормильчич, на чиє прохання, стверджує Галицько-Волинський літопис, було споряджене військо під командою угорського палатина Пота. Влітку 1210 року воно без бою взяло Перемишль і полонило Святослава Ігоревича. На допомогу Роману Ігоревичу, обложеному у Звенигороді, прийшов його небіж Ізяслав Володимирович теребовлянський з половцями. Але успіху не досяг і, двічі розбитий, відступив у свої володіння.
До угорців приєднались волиняни — загін Василька Романовича белзького (молодшого сина Романа Великого), Мстислав Німий пересопницький, Олександр Всеволодович володимирський з братом, син Ярослава Інгваровича луцького. Були з ними і «поляни од князя лядського» Лешека Білого. Після взяття Звенигорода об'єднане угорсько-волинсько-польське військо рушило до Галича. Ще до його прибуття Володимир Ігоревич спробував врятуватись втечею, але був схоплений на ріці Нізді.
Ігоревичів галицькі бояри «великими дарами» викупили з угорського полону і у вересні 1210 року привселюдно повісили.
На галицький стол сів Данило Романович, під владу якого перейшли Перемишль, Звенигород і Теребовль. Із Белза у Галич повернулась його матір. Однак утвердитись у владі вони не змогли. Спочатку боярська партія на чолі з Володиславом Кормильчичем змусила залишити місто Анну, яка надто активно втручалась у державні справи, а за нею і її дев'ятилітнього сина Данила.
Заступництво угорського короля за «ятрівку свою, велику княгиню Романову» не допомогло. Навіть після того, як лідерів боярської опозиції включно з Кормильчичем «закувавши, повели в Угри», галицька знать прийняти Данила Романовича не захотіла і в 1212 році закликала на стол Мстислава Ярославича Німого, князя пересопницького, двоюрідного брата Романа Великого.
До рішучих дій Андрій II вдався лише коли весною 1214 року у битві на ріці Бібрка боярське військо було розбите Лешеком Білим.
За угодою, укладеною Андрієм і Лешеком восени у Спиському Граді (нині Словаччина) і скріпленою заручинами їх неповнолітніх дітей, у Галичі сів угорський королевич Коломан, а краківському князю відійшли Перемишль і Любачів. Наприкінці того ж року або на початку наступного чи, можливо, 1216-го (не виключено, що і двічі — тимчасовою короною і надісланою з Риму) з благословення Святого Престолу архієпископ Естергома коронував Коломана — батько, що вже тричі відкладав виконання обітниці очолити П'ятий хрестовий похід, виклопотав у папи Інокентія ІІІ для сина титул галицького короля.
Однак Списький мир протримався недовго. Невдоволення Андрія ІІ викликала прихильність Лешека Білого до молодших Романовичів — Данила і Василька, яких той забрав з провінційних Тихомля і Перемиля і посадив у Володимирі на Волині, звідки вигнав у Белз їх двоюрідного брата Олександра Всеволодовича. Наприкінці 1215 або на початку 1216 року угорська армія зайняла Перемишль і Любачів, звідки вигнала малопольських воєвод.
У пошуку допомоги Лешек звернувся до Мстислава Мстиславича, князя новгородського, свого двоюрідного (по матері) брата.
Мстислав, відомий як Удатний, і сам претендент на галицький стол «за кужелем», відгукнувся не зразу, найімовірніше, на початку 1219 року. За роки війни у спілці зі своїм тестем половецьким ханом Котяном Сутоєвичем, він захопив і втратив Галич, видав свою доньку Анну за Данила Романовича, який за його намовлянням відбрав у Лешека Білого «Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов», а малопольський князь знову вступив у союз з мадярами.
Усе вирішилось 24 березня 1221 року, за день до Благовіщення: «прийшов Мстислав... на угрів з ляхами, і була битва тяжка межи ними, і одолів [їх] Мстислав». Коли до Галича приїхав Данило Романович зі своєю невеликою дружиною, уже «... усі угри й ляхи були вбиті, а інші були схоплені, а ще інші, утікаючи по землі [Галицькій], потопилися, а другі смердами побиті були. І нікому ж [не вдалося] утекти із них».
Взятого у полон галицького короля Коломана і його дружину Соломію Мстислав відіслав у свої володіння в Торчеськ на Київщині.
Андрій II, що повернувся з Хрестового походу, не здобувши ні землі, ні слави, застав Угорщину «в жалюгідному та зруйнованому стані, позбавлену всіх доходів» — як скаржився він листом папі Гонорію. Порожня скарбниця, великі особисті борги і заколот знаті завадили йому вдатись до активних дій на Галичині. Заради звільнення Коломана з полону він був змушений примиритись з Мстиславом Удатним.
Угоду скріпили одруженням доньки Мстислава Олени-Марії і королевича Андрія (молодшого брата Коломана).
Що було потім
Ослаблений поразкою на Калці, десь у 1225 році Мстислав передав своєму угорському зятю спеціально виокремлене Перемишльське князівство, а у 1227 році — і решту Галицької землі, собі ж залишив Пониззя (Поділля). По його смерті у 1228 році Андрій Андрійович об'єднав обидві князівські резиденції, які з перервами утримував до кінця 1233 року, коли помер в обложеному Данилом Романовичем Галичі.
У цей час Коломан, який титулу короля Галичини так і не зрікся, галицькими справами вже не цікавився — був герцогом Славонії, де й помер у 1241 році від ран, отриманих під час угорсько-монгольської битви на річці Шайо.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН