Тарас Шевченко був похований 13 березня 1861 року у Санкт-Петербурзі на Смоленському кладовищі. Завдяки клопотанням його близького друга Михайла Лазаревського у квітні 1861 року було отримано дозвіл на перепоховання праху Кобзаря на Батьківщині згідно з його заповітом. 20 травня тіло Шевченка прибуло до Києва, звідки після прощальної панахиди у церкві Різдва Христова, пароплавом було доставлене в Канів до місця поховання на Чернечій горі. 22 травня 1861 року Тарас Шевченко знайшов свій останній притулок на землі, що стало початком історії нового меморіального місця — Тарасової могили.
У ХІХ столітті упорядкуванням могили Тараса Шевченка займалися його родичі та громадські активісти. Її територія перебувала у віданні Канівської міської думи, у 1869 році була передана в оренду, а згодом викуплена троюрідним братом поета — Варфоломієм Шевченком. У 1884 році на могилі замінили хрест на чавунний висотою у шість метрів, виготовлений на кошти українського мецената Василя Тарновського-молодшого та пожертви громадівців. Також були проведенні роботи по укріпленню напису, збудовано хату «Шевченкова світлиця» та організовано перший народний музей Шевченка.
10 червня 1918 року рішенням Ради міністрів Української Держави могила Шевченка була визнана національною власністю.
Більшовики також прагнули використати мобілізаційний потенціал постаті поета в своїх цілях. Одна з перших постанов Наркомату освіти (Наркомос) УСРР «Про вшанування пам'яті Тараса Шевченка» з'явилася 7 березня 1919 року. В ній зазначалося, що 11 березня «присвячується пам'яті великого народного поета» і передбачалась низка культурно-освітніх заходів для робітників і селян, що «всебічно освітлюють значення великого народного поета як першого борця за кращу долю працюючих мас». На них Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР асигнувала чималі кошти — 170 025 карбованців. Відділу мистецтв було доручено оголосити конкурс на пам'ятник Шевченку і, навіть, призначено премію у розмірі 25 тисяч карбованців за кращий проект.
Напередодні шевченківських днів 1920 року Наркомос УСРР віддав розпорядження губвідділам народної освіти провести чергове вшанування пам'яті поета. Цього разу на культурно-освітні заходи було виділено авансом по 1 млн карбованців на кожну губернію. Головним завданням губвідділів було «не допустити, щоб пам'ять великого співця батрацької долі була використана для боротьби з робітничо-селянською владою». Саме тоді були закладені підвалини радянського «канонічного» образу Шевченка, при формуванні якого наголошувалось на соціальних аспектах в творчості поета і нівелювалось національна та антиколоніальна тематика у його спадщині.
20 серпня 1920 року було засновано Канівський музей-заповідник «Могила Тараса Шевченка» (нині — Шевченківський національний заповідник у Каневі). 20 серпня 1925 року за ініціативою академіка Володимира Різниченка Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником», якою його територія загальною площею у 4 десятини передавалась у відання Наркомосу УСРР.
У 1926 році, до 65-х роковин смерті поета, розпочалось активне впорядкування його могили. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) зняло фільм «Тарас Шевченко» з Амвросієм Бучмою у головній ролі. Управлінню науковими установами та Управлінню політосвіти було доручено організувати справу з виготовлення пам'ятника, закладку якого передбачалося приурочити до першого ювілею Жовтневої революції. Планувалася також розбудова музею Шевченка, створення бібліотеки та туристичної інфраструктури включно з приміщенням для приїжджаючих, улаштуванням пристані, забезпечення заповідника пароплавом і човнами та місцем для купання.
Актуальність побудови пам'ятника зумовлювалася тим, що у 1923 році, на хвилі антирелігійної кампанії, хрест на могилі Шевченка було замінено на скромне погруддя поета, яке не відповідало масштабу постаті національного генія.
Сучасного вигляду меморіальний комплекс заповідника набув наприкінці 1930-років: після проведених робіт з меліорації та укріплення схилів. У 1937 році було закінчено будівництво приміщення Музею Т. Г. Шевченка (архітектори Василь Кричевський, Петро Костирко), а 18 червня 1939 року було встановлено бронзовий пам'ятник Кобзаря (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євген Левінсон).