Мстислав народився близько 1125 року, незадовго до того, як його батько Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха, посів стіл у Курську. Згодом той княжив у Володимирі (Волинському) і Переяславі, а після Київського повстання 1146 року і повалення Ігора Ольговича став великим князем й віддав родову столицю Переяслав своєму синові Мстиславу. Як представник старшої лінії Мономаховичів решту свого життя Ізяслав боровся зі старшими Рюриковичами за велике княжіння. По його смерті 13 листопада 1154 року Київ відійшов до його молодшого брата Ростиcлава Смоленського, який наступного року перед загрозою війни з Юрієм Долгоруким, князем Ростово-Суздальським, що виступив у союзі з Ізяславом Давидовичем Чернігівським, зрікся великокняжого престолу від свого імені і переяславського — від імені свого небожа.
Мстислав не змирився з рішенням свого дядька, але був змушений перебратись у Луцьк до свого брата Ярослава Ізяславича. Переслідуючи його, Юрій Долгорукий направив велике військо під командою своїх воєвод, до якого приєднались володимирський князь Володимир Мстиславич (дядько Мстислава Ізяславича) і галицький Ярослав (Осмомисл) Володимиркович. Тривала облога Луцька результатів не дала, і того ж 1155 року Долгорукий уклав з Ізяславичами мир, залишивши за ними Луцьк в обмін на зобов'язання не претендувати на Київ і Переяслав.
Зі смертю Юрія Долгорукого 15 травня 1157 року в руських князівствах почалась міжусобиця за Київ, яку Мстислав програв своєму дядькові Ростиславу Мстиславичу, від якого домігся лише уділу в Київській землі з містами Торчеськ, Трипілля і Білгород. По смерті Ростислава 14 березня 1167 року Мстислав розбив його брата (ще одного свого дядька) Володимира Мстиславича і вдруге посів великокняжий стіл. Його похід проти половців у березні наступного року завершився перемогою біля Чорного лісу південніше Канева (нині — Кіровоградська область) і був настільки успішним, що Новгород, вигнавши Святослава Ростиславича, запросив на княжіння сина Мстислава 16-річного Романа.
Таке посилення позицій Мономаховичів дало підстави володимиро-суздальському князю Андрію Боголюбському приєднатись і очолити коаліцію смоленських Ростиславичів і новгород-сіверських Ольговичів, яка у березні 1169 року взяла приступом Київ і розграбувала його.
Врятувавшись втечею на Волинь, Мстислав повернув Київ на початку наступного року силою луцьких, галицьких, турівських і городенських військ, проте з їх відбуттям у квітні 1170 року був змушений втретє шукати прихисток у Володимирі, де невдовзі захворів і 19 серпня 1170 року помер. Він був похований у збудованому ним десять років перед тим храмі Успіння Пресвятої Богородиці.
Незважаючи на те, що 25 лютого 1170 року син Мстислава Ізяславича князь Роман Мстиславич зумів відстояти Новгород у триденній облозі і розбити військо коаліції Андрія Боголюбського, по смерті батька «новгородці показали йому путь», і він зайняв стіл у Володимирі (його брат Всеволод отримав Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя). При цьому його дядько Ярослав Ізяславич продовжував правити в Луцьку і був одним з головних претендентів на Київ, яким і оволодів у 1173 році при допомозі смоленських Ростиславичів, посадивши замість себе в Луцьку свого сина Інгвара.
Втручання Романа Мстиславича у 1187 році у війну за галицьку спадщину Ярослава Осмомисла стало початком його становлення як найсильнішого руського князя — утвердившись на Волині, за підтримки своєї польської (по матері) рідні у 1199 році він захопив Галич, що дало початок об'єднанню галицьких і волинських земель, у липні 1201 року вигнав з Києва свого колишнього тестя Рюрика Ростиславича, взимку 1202 року провів великий і успішний похід проти половців, захопивши величезну здобич та «безліч душ християнських звільнив з їх полону», за що удостоївся порівняння літописцем зі своїм знаменитим предком Володимиром Мономахом і титулування «великим князем Романом» й «самодержцем всієї Русі».
На піку своєї могутності Роман Великий весною 1205 року розпочав похід у Малопольщу проти своїх колишніх польських союзників, під час якого 19 червня загинув у бою. Його володіння успадкував малолітній син Данило, який попри підтримку угорського короля Андраша II Арпада вже наступного року був вигнаний з Галича місцевою знаттю, яка запросила на княжіння сина сіверського князя Ігора Володимира, брати котрого Святослав і Роман зайняли столи у Володимирі та Звенигороді, відповідно.
Єдність галицько-волинських земель вдалось відновити лише через сорок років, коли 17 серпня 1245 року в битві під Ярославом Данило Галицький з братом Васильком за підтримки половців розбили польсько-угорські війська претендента на Галицький стіл Ростислава Михайловича з чернігівських Ольговичів, змусивши його рятуватись втечею до свого тестя угорського короля Бели IV.
Коментарі
Дивіться також
• Смерть Володимира Великого, 1015
• Помер Ярослав Мудрий, 1054
• Розорення Києва Андрієм Боголюбським, 1169
• Загибель Романа Великого, 1205