Вже через тиждень після початку Німецько-радянської війни Червона армія відійшла на укріплені рубежі кордону 1939 року, де не зуміла закріпитись і 10 липня 1941 року була змушена відступити з Житомира, 30 липня — з південних районів Київської області, а після оточення в котлі під Уманню 2 серпня практично не могла чинити опору німецькій групі армій «Південь», яка до середини серпня вийшла до Дніпра на більшій частині його течії від Києва до Херсона.
Перед загрозою втрати потужних підприємств Сходу України згідно з рішенням Державного комітету оборони СРСР від 3 липня 1941 року із Запоріжжя почалась евакуація найціннішого промислового обладнання і було прийнято рішення вивести з ладу ДніпроГЕС. Переведення з цією метою генераторів у режим самоспалення шляхом відключення подачі змазки при працюючих з повним навантаженням турбінах у Москві було розцінено як недостатнє і 15 серпня до Запоріжжя прибув представник Генштабу Червоної Армії інженер-полковник Борис Олександрович Епов, під чиїм керівництвом і під загальною охороною 157-го полку НКВС інженерним батальйоном, виділеним командуванням Південного фронту, ДніпроГЕС був замінований.
18 серпня 1941 року після отримання інформації про прорив двох дивізій Верхмахту західніше Запоріжжя і висадку на Хортиці німецького повітряного десанту начальник відділу воєнно-інженерного управління штабу Південного фронту підполковник Петровський за наказом Еопова близько 20-15 здійснив підрив ДніпроГЕСу і залізничного моста через Дніпро. Вибухом був зруйнований машинний зал електростанції, а в греблі утворився пролом більше сотні метрів у довжину (при її загальній довжині 600 метрів).
Операція проводилась в режимі повної секретності, виконавців, чиї дії були розцінені як самодіяльність та диверсія, заарештували за наказом начальника політвідділу Південного фронту генерала Олександра Запорожця (наранок відпущені після втручання Генштабу) і про запланованй підрив не були попереджені ні цивільно-партійне керівництво Запоріжжя, ні військові підрозділи, що плотиною евакуйовівались на лівий берег Дніпра, ні ті, що знаходились на південь від міста.
Різке (порядка 35 000 м3/с) скидання води з напорного водосховища через пролом у греблі привело до загибелі мирних жителів з прибережних сіл по обидва берега Дніпра і червоноармійців, більше 200 тисяч яких знаходились в зоні повені, що сягнула десятків кілометрів (точна кількість жертв ніколи не документувалась і приблизно оцінюється у кілька тисяч чоловік).
Стратегічна мета, задля якої підривалась ДніпроГЕС, досягнута не була — крім того, що обміління Дніпра вище Запоріжжя полегшило німцям налагоджування понтонних переправ, а повінь нижче по ріці утруднила евакуацію на Лівобережжя радянських військ, значна частина яких попала в полон, вже влітку 1942 року гребля була повністю відновлена німецькими інженерними підрозділами і станція запрацювала на привезеному з Німеччини новому обладнанні.
Вдруге ДніпроГЕС був підірваний 28 грудня 1943 року на цей раз вже відступаючими підрозділами Вермахту і теж лише частково (були зруйновані машинний зал, пульт управління, все електрогосподарство та аванкамерний міст, а гребля залишилась неушкодженою), що, однак, не завадило радянським властям включити підрив німцями греблі ДніпроГЕСу в перелік звинувачень на Нюрнберзькому процесі.
Коментарі
Дивіться також
• Німецько-радянська війна, 1941
• Підрив центра Києва, 1941
• Битва за Дніпро, 1943