Економічна і політична криза кінця 1980-х років поставила суспільно-політичне питання про необхідність реорганізації Радянського Союзу. 3 грудня 1990 року Верховна Рада СРСР підтримала концепцію запропонованого Президентом СРСР Михайлом Горбачовим проекту Союзного Договору і передав його для обговорення на IV З'їзді народних депутатів СРСР, який 24 грудня поіменним голосуванням делегатів постановив вважати необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою забезпечуватися права і свободи людини будь-якої національності. Того ж дня з'їздом було прийнято постанову з питання про проведення всесоюзного референдуму про збереження оновленого Союзу як федерації рівноправних суверенних Радянських Соціалістичних Республік.
Всесоюзний референдум про збереження СРСР відбувся 17 березня 1991 року і на ньому більшість громадян, виключаючи населення шести республік (Литва, Естонія, Латвія, Грузія, Молдавія, Вірменія), проголосували за збереження та оновлення СРСР. Остаточна редакція «Договору про Союз суверенних держав» була опублікована в газеті «Правда» 15 серпня 1991 року. Його піписання намічалось на 20 серпня, причому з цієї ж дати таким, що втратив силу, мав вважатися Договір про утворення СРСР 1922 року.
З метою недопущення підписання нового Союзного договору 18 серпня 1991 року у Москві був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП) на чолі із віце-президентом СРСР Геннадієм Янаєвим, до складу якого увійшли прем'єр-міністр СРСР, міністри оборони і внутрішніх справ, голова КДБ та ряд інших. Наступного дня в урядовій резиденції у Форосі (Крим), де на той час він перебував у відпустці, було взято під домашній арешт Михайла Горбачова. З цього приводу засоби масової інформації поширили повідомлення ГКЧП про нездатність президента СРСР виконувати свої обовязки за станом здоров'я і про перехід всієї повноти влади до голови ГКЧП віце-президента Янаєва.
У першій своїй відозві ГКЧП оцінював загальні настрої в країні як дуже скептичні стосовно оновлення СРСР і постановою №1 припиняв у країні діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій і масових рухів, заборонив проведення мітингів, вуличних походів, демонстрацій та страйків, встановлював контроль за засобами масової інформації (цензуру); постанова №2 обмежила перелік друкованих центральних та московських газет кількома лояльними виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану в Москву було введено війська, а у Форосі було взято під домашній арешт президента СРСР Михайла Горбачова.
Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу, яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик, «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку очолив державний міністр УРСР з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій Євген Марчук. В ній жодним чином не йшлося про неконституційність ГКЧП, навпаки — вказувалося про необхідність наведення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів, а також посилений контроль за діяльністю ЗМІ та використанням копіювальної техніки. Партійні функціонери ЦК КПУ повністю підтримали путчистів, а масові видання «Радянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті», «Правда Украины» три дні друкували матеріали ГКЧП у повному обсязі.
Основною силою, що виступила проти путчистів було кервництво Росії. Першого ж дня перевороту президент Борис Єльцин закликав громадян до опору; до будинку Верховної ради РРФСР почали прибувати москвичі, почалось будівництво барикад, на сторону законного уряду перейшла частина військових з бойовою технікою. Начальником штабу оборони Білого дому був член московького Руху український дисидент Григорій Куценко. В Україні заколотників однозначно засудили політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Донецькі шахтарі теж постановили не визнавати розпорядження ГКЧП, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та Компартії України.
Вночі 20 серпня, у Москві відбулось перше зіткнення між армією і захисниками Білого дому — під час блокування колони БМП, яка рухалася містом, загинуло троє захисників Будинку Рад. Однак штурмувати будинок парламенту путчисти не наважилися, і 21 серпня міністр оборони СРСР Дмитро Язов віддав наказ вивести з Москви всі частини в місця постійної дислокації і зняти блокаду Білого Дому, а о 17-00 Янаєв підписав указ, в якому ГКЧП оголошувався розпущеним, а всі його рішення недійсними. У ніч на 22 серпня до Москви повернувся Михайло Горбачов. Того ж дня члени розпущеного ГКЧП та особи, які їм активно сприяли, були заарештовані.
24 серпня Михайло Горбачов розповсюдив заяву, якою засудив участь керівних органів компартії в державному перевороті, запропонував ЦК КПРС саморозпуститись та склав з себе повноваження Генерального секретаря ЦК КПРС. Цього ж дня Борис Єльцин видав указ про припинення діяльності компартії РРФСР. Символом остаточного краху перевороту став демонтаж пам'ятника Феліксу Дзержинському біля будівлі КДБ.
Слідство у справі ГКЧП тривало до 14 січня 1992 року, а судовий процес тривав з 14 квітня 1993 року по 6 травня 1994 року. На всіх 15 підсудних була поширена амністія, а незгідний з цим рішенням генерал армії В. І. Варенников був виправданий 11 серпня 1994 року за відсутністю складу злочину.
Коментарі
Дивіться також
• Антипартійна змова проти Хрущова, 1957
• Михайло Горбачов — новий Генсек КПРС, 1985
• Кінець однопартійної системи, 1990
• Замах на Михайла Горбачова, 1990
• Борис Єльцин — перший президент Росії, 1991
• Арешт Горбачова у Форосі, 1991
• Перша заборона Комуністичної партії України, 1991
• Біловезька угода, 1991
• Відставка Михайла Горбачова, 1991