29 січня 1819 року експедиція британської Ост-Індської компанії висадилась біля південної частини Малайського півострова на острові Сінгапур і наступного дня уклала з його правителем договір на оренду землі під торгову факторію. Незважачи на те, що цей регіон контролювався голландцями, 17 березня 1824 року Нідерланди і Великобританія уклали угоду, за якою британці відмовлялись від свої володінь на островах Ява, Суматра та Белітунг в обмін на передачу їм острова Сінгапур та володінь голландської Ост-Індської компанії в Індії і на Малайському півострові.
У 1826 році острови Пінанг і Сінгапур та місто Малакка були об'єднані в колонію Стрейтс Сетлментс, яка з 1896 року здійснювала управління над Федеративними малайськими державами, що перебували під протекторатом Великобританії, а з 1909 року — і над британськими володіннями на островах Борнео, Бруней і Саравака. По закінченні Другої Світової війни колонія Стрейтс-Сетлментс розпалась — Малакка і Пінанг разом із 9 султанатами увійшли до коронної колонії Малайський союз (з 1948 року — Малайська Федерація), а Сінгапур став окремою колонією.
Після придушення комуністичного руху і блокування будь-яких контактів малайських та сингапурських китайців із Китайською Народною Республікою Мао Цзедуна, британським колоніям було надано самоуправління у всіх внутрішніх справах, проведено вибори до закондавчих органів, і в 1957 році Малайська Федерація, а через два роки — Сінгапур, увійшли до Британської Співдружності націй. На виборах 1959 року перемогу отримала партія Народна дія (ПНД) і її лідер Лі Куан Ю став першим прем'єр-міністром Сінгапура.
З часом у загалом соціалістично орієнтованої ПНД сформувалось більш радикальне ліве крило, яке Лі Кван Ю звинуватив у симпатіях комуністам, зв'язках із індонезійською розвідкою та спробі повалення уряду. У 1961 році за його розпорядженням були проведені масові арешти політичних і профспілкових діячів лівого спрямування, яких на підставі закону про безстрокове затримання ув'язнили на тривалий час без рішення суду. Небезпека приходу до влади комуністів змусила уряд Сінгапуру піти на переговори з Малайською Федерацією і об'єднатись 16 вересня 1963 році в єдину державу Федерація Малайзія.
Практично зразу нова держава зіткнулась із політичними і расовими труднощами — китайці, які складали третину населення Малайзії, почали зазнавати утисків з боку центрального уряду в Куала-Лумпурі, який проводив політику т. зв. позитивної дискримінації, за якою малайцям надавалось більше привілеїв з метою вирівняти дисбаланс в економічній сфері, в якій китайська меншість мала домінуюче положення. У відповідь про утиски за етнічною ознакою заявила малайська меншість Сінгапуру і в 1964 році у місті двічі відбулись криваві сутички з десятками убитих. Вину за ці інциденти прем'єр-міністр Малайзії Тун Абдул Разак поклав на китайських націоналістів, натомість Лі Кван Ю вбачав причину міжетнічних конфліктів у діяльності комуністів.
Заклик Сукарно підтримали малайські китайці, 200 тисяч з яких записались добровольцями в індонезійські повстанські загони. Це настільки загострило міжетнічну ситуацію в країні, що прем'єр Тун Абдул Разак та Лі Куан Ю розпочали переговори про вихід Сінгапуру з федерації. Вони велись у повній таємниці від британських властей, яку обидва лідери вирішили поставити перед доконаним фактом, — вранці 9 серпня 1965 року парламент Малайзії одноголосно прийняв конституційну поправку, якою вилучав Сінгапур зі складу Малайзії, а за годину по тому парламент Сінгапуру прийняв Закон про незалежність, яким проголосив острів суверенною державою. 21 вересня 1965 року Республіка Сінгапур стала 117-м членом ООН.
Попри те, що Сінгапур був вище розвинутий, ніж загалом Малайзія, країна опинилась у вкрай невигідній економічно-політичній ситуації — з обмеженим ресурсом території, відсутністю корисних копалин, високим безробіттям і ворожим оточенням. Першочергові задачі оборони були вирішені із залученням спеціалістів з Ізраїлю і Тайваню, які за два роки допомогли сформувати боєздатну армію, а для вироблення економічної стратегії розвитку була створена група радників на чолі з нідерландським економістом Альбертом Вінсеміусом.
Відмовившись від ідей соціалістичного спрямування, Лі Куан Ю віддав перевагу прагматичним довгостроковим ліберальним соціально-економічним заходам і розпочав реформи із розвитку обробної промисловості та туризму, що дало можливість подолати хронічне безробіття та досягти стабільного зростання, а ставка на залучення в країну транснаціональних корпорацій дозволила закласти основи світових стандартів у бізнесі, банківській сфері та інфраструктурі.
Для запобігання будь-яким проявам націоналізму і расизму, політичного чи релігійного екстремізму, Лі Куан Ю запровадив авторитарні методи правління та обмеження громадянських свобод, що в поєднанні із незалежною судовою системою британського зразка та ліберальним податковим законодавством дало можливість з початку 1970-х років залучити в Сінгапур великі іноземні інвестиції, завдяки яким в країні розвинулись високоточне виробництво, нафтова та металургійна промисловість, котрі за десятиліття перетворили Сінгапур на експортрера електроніки, машинобудування і зробили його світовим фінансовим центром.
Лі Куан Ю був прем'єр-міністром Сінгапуру до 1990 року і залишався впливовим членом уряду на спеціально створених для нього міністерських посадах до 2011 року, коли партія Народна дія вперше за понад 50 років програла на парламентських виборах. Він помер 23 березня 2015 року у віці 91 року і після кремації був похований на місцевому кладовищі з найвищими державними почестями.
Коментарі
Дивіться також
• Захоплення Гібралтару, 1704
• Китайська Народна Республіка, 1949
• Китайська Республіка Тайвань, 1949
• Незалежність Кенії, 1963
• Незалежність Цейлону, 1972
• Повернення Гонконгу до Китаю, 1997
• Повернення Макао до складу Китаю, 1999
• Смерть Лі Куан Ю, 2015