Вже з кінця XVII століття в рамках Священної Римської імперії почав проявлятися антагонізм двох її найбільш впливових членів — Австрії і Пруссії. Австрійська монархія Габсбургів, завоювавши Угорщину і отримавши після Війни за іспанську спадщину великі володіння в Італії і Нідерландах, все більш відокремлювалась від імперії, хоча саме її правителі займали трон імператора. Інтереси Габсбургів лежали насамперед у південно-східному і південному напрямках, в той час як внутрішньоімперським справам з початку XVIII століття стало приділятися значно менше уваги.
Велика частина володінь прусського короля також лежала поза території імперії, що дозволяло йому діяти на європейській політичній сцені в якості незалежного правителя. Економічний підйом, створення при Фрідріху I і Фрідріху Вільгельму I ефективної бюрократичної системи управління і формування сильної армії висунули Пруссію на перший план серед німецьких держав, що спричинило загострення суперництва з Австрією.
Після смерті імператора Карла VI в 1740 році і припинення прямої чоловічої лінії дому Габсбургів австро-прусське протистояння вилилося у відкриту війну між прусським королем Фрідріхом II і австрійською ерцгерцогинею Марією Терезією, яка завершилася поразкою Австрії і втратою нею Сілезії. Одночасно Австрія була змушена вести Війну за австрійську спадщину проти франко-іспано-баварської коаліції.
У 1742 році вперше за три століття правителем Священної Римської імперії став не член дому Габсбургів — імператором було обрано курфюрста Баварії Карла Альбрехта з династії Віттельсбахів. По його смерті через три роки імперський престол знову повернувся до Габсбургів, але спроби Франца I Лотаринзького відновити ефективність роботи імперських структур і поставити їх на службу інтересам Австрії зустріли рішучий опір князівств на чолі з Пруссією, яка взяла на себе роль захисника німецьких свобод від «абсолютистських» домагань Габсбургів.
Після початку Великої французької революції 1789 року Священна Римська імперія намагалась надати французькому королю допомогу, а 23 березня 1793 року рейхстаг оголосив війну революційній Франції. Однак військові дії розвивались вкрай невдало і в 1797 році французька армія Наполеона Бонапарта увійшла на територію спадкових володінь Австрії. Навесні 1797 року був укладений Кампоформійський мирний договір, результати якого Австрія спробувала переглянути, приєднавшись через два роки до війни Другої коаліції проти Франції. Ця війна також виявилась для Австрії невдалою — її війська були розгромлені Рейнською армією Франції і за підписаним у 1801 році Люневільським миром Австрія визнавала незалежність Голландії та Швейцарії і анексію лівобережжя Рейну, в тому числі земель трьох духовних курфюрств — Кельну, Майнцу і Тріру. Після тривалих переговорів під натиском Франції та Росії і при фактичному ігноруванні позиції імператора у 1803 році був прийнятий остаточний проект реорганізації Священної Римської імперії, який передбачав кардинальну зміну її складу і структури — церковні володіння на території Німеччини були секуляризировані, припиняли своє існування майже всі імперські міста, скасовувалось існування понад ста державних утворень у складі імперії.
Для імператора Священної Римської імперії Франца II вірогідність швидкого краху влади Габсбургів стала очевидною і в 1804 році він прийняв титул імператора Австрії, прагнучи залишатися рівним за рангом Наполеону, проголошеному в тому ж році спадковим імператором Франції. Участь Австрії у війні Третьої коаліції 1805 року, в якій армія Франца II була вщент розгромлена в битві під Аустерліцем, а Відень — захоплений французами, зробила розпад Священної Римської імперії неминучим — 12 липня було створено Рейнський союз німецьких монархій, які вийшли зі складу імперії, а 22 липня 1806 року Наполеоном був висунутий ультиматум, згідно з яким у випадку, якщо Франц II не зречеться престолу імперії до 10 серпня, французькі війська атакують австрійські володіння.
Отримавши гарантії, що Наполеон не претендуватиме на корону римського імператора, 6 серпня 1806 року Франц II оголосив про складання з себе титулу і повноважень імператора Священної Римської імперії. Одночасно він звільнив імперські князівства, стани, чини та посадових осіб імперських установ від обов'язків, накладених на них імперською конституцією.
Після усунення Наполеона від влади у 1814 році 29 німецьких князів підписали відозву до Франца II з проханням знову прийняти титул імператора, проте загроза військового конфлікту між Австрією і Пруссією змусила Франца II утриматись від цього кроку. 8 червня 1815 року замість колишнього Рейнського союзу німецьких монархій був заснований Німецький союз — конфедерація 39 німецьких держав, включаючи спадкові володіння Австрійської імперії і Прусського королівства, в межах, приблизно відповідних колишній Священній Римській імперії.
Коментарі
Дивіться також
• Династія Габсбургів, 1273
• Падіння Візантійської імперії, 1453
• Франц Габсбург — перший імператор Австрії, 1804
• Наполеон Бонапарт — імператор Франції, 1804
• Рейнський союз німецьких монархій, 1806
• Падіння першої Мексиканської імперії, 1823
• Проголошення Австро-Угорської імперії, 1867
• Друга німецька імперія, 1871