Буллою 1261 року папа Олександра IV звільнив короля Англії Генріха III Плантагенета від зобов'язань, прийнятих на виконання т. зв. Оксфордських постанов 1258 року, які в розвиток положень «Великої хартії вольностей» суттєво обмежували владу короля. Наступного року Генріх III офіційно заявив про відмову від їх дотримання й, потребуючи коштів для ведення воєн проти Вельсу і Франції, організації хрестового походу і підтримки домагань свого молодшого сина Едмунда на трон Сицилії, збільшив фінансові вимоги до своїх підданих. Невдоволених діями короля баронів очолив його зять Симон де Монфор, 6-й граф Лестер, 1-й граф Честер, який одночасно був і сенешалем Гасконі.
Для вирішення конфлікту Генріх III погодився на посередництво французького короля Людовика IX Святого, який у січні 1264 року оприлюднив т. зв. Ам'єнську угоду, яка була категорично відкинута баронами і вони досить швидко взяли під контроль південно-східні райони Англії. 6 квітня королівські війська під командуванням Генріха III і принца Едварда оволоділи замком Нортгемптон, захопивши в полон другого сина де Монфора Симона, і попрямували до Рочестера, який бунтівні барони тримали в облозі. 14 травня в битві під Льюїсом (графство Сассекс) принц Едвард розбив лівий фланг повсталих, але залишив батька без підтримки, внаслідок чого барони отримали переконливу перемогу, захопивши принца і короля в полон. Не маючи вибору, Генріх III був змушений підписати т. зв. Л'юїську угоду, якою підтвердив дію «Оксфордських постанов» і призначив Симона де Монфора лордом-протектором Англії.
У червні 1264 року Симон де Монфор, Джильберт де Клер, 7-й граф Глостер, і єпископ Чичестерський Стівен Берстед у порушення «Оксфордських постанов» наділили скликану ними «Раду дев'яти» (замість 15-и баронів) повноваженням наглядати за діями короля при призначеним міністрів і прийнятті важливих державних рішень. До початку 1265 року авторитет «Ради дев'яти» був підірваний втечею деяких її членів і відлученням від церкви папою Климентом IV, обуреним поновленням «Оксфордських постанов», Симона де Монфора і його прихильників. Тим не менш, 20 січня в Лондоні відбулись збори, відомі як «парламент Монфора», в роботі яких вперше взяла участь не лише знать і духовенство, але й представники міст і портів. Залучення до політики представників «третього стану» свідчило про намір Монфора спертись на якомога ширші верстви населення у запровадженні нагальних заходів, суворість яких викликала побоювання і серед багатьох його прихильників.
28 травня 1265 року принц Едвард втік з Херефорду, де утримувався в полоні, і в Ладлоу, графство Шропшир, приєднався до Джильберта, герцога Глостеру, який перейшов на бік короля. Щоб придушити можливий заколот, де Монфор рушив до замку Кенілворт в графстві Ворікшир, де планував з'єднатись з військами свого сина Симона де Монфора-молодшого для формування великої армії. Однак, Едвард завдав удару першим і 31 липня розгромив військо де Монфора-молодшого, після чого вирушив до міста Івшем, графство Вустершир, назустріч Монфору-старшому.
Підійшовши до обумовленого місця біля ріки Ейвон, Симон де Монфор опинився у пастці, яку замкнув Роджер Мортімер, перекривши міст Бенджворт, що з'єднував два береги ріки на південний схід від міста. О 8-й ранку 4 серпня 1265 року 7-тисячна армія Монфора залишила Івшем і стала навпроти центру удвічі більших військ Едварда, розраховуючи прорвати лінію її оборони. Націливши свої основні сили в проміжок між штандартом Едварда і банерами Глостера, Монфор розпочав відчайдушну атаку, яка пробила стрій супротивника, але загрузла в рядах ворожих списів і мечів. Почався рукопашний бій, під час якого кавалерія Едварда оточила війська Монфора, змусивши дезертирувати велльську піхоту його зятя Лівеліна ап Гріфіда. Перехопивши ініціативу, подальший бій за рахунок чисельної переваги швидко перетворився на бійню, в якій загинув 57-літній Симон де Монфор, його старший син Генрі, перший документально засвідчений посередник (спікер) парламенту Пітер де Монфор і більша частина його війська.
Після битви при Івшемі «голова графа Лестера ... була відірванна від його тіла, а його яєчка відрізані і повішені з обох боків носа» і в такому вигляді відправлена Роджером Мортімером в замок Вігмор як подарунок своїй дружині Мод. Ноги й руки де Монфора були надіслані його прихильникам, а рештки були поховані спочатку під вівтарем церкви в Івшемі, проте згодом за наказом звільненого з полону Генріха III, який остерігався створення культу Монфора-мученика, були перепоховані на території місцевого абатства. За його ж наполяганням у вересні 1265 року рішенням парламенту у Вінчестері всі учасники повстання були позбавлені володінь.
Через рік роялісти почали облогу замку Кенілворт у Ворікширі, де знайшли прихисток бунтівні барони, який в очікуванні підмоги, з якою нібито з Нормандії мав прибути де Монфор-молодший, протримався до середини осені. Не маючи змоги взяти замок, 31 жовтня 1266 року Генріх III видав т. зв. Кенілвортський едикт, яким були скасовані «Оксфордські провізії», підтверджена дія «Хартії вольностей» й помилувано бунтівників за умови викупу ними своїх конфіскованих володінь за ціною, пропорційною їх участі в заколоті. Поразки залишків баронської армії в битвах під Честерфілдом та під Асхольмом і важкі умови облоги змусили баронів в кінці 1266 року прийняти умови короля.
Для остаточного врегулювання проблем, що привели до громадянської війни, в Мальборо був скликаний парламент, який 19 листопада 1267 року прийняв відповідний закон, 52 пункти якого були частково запозичені з «Оксфордських провізій» і серед іншого визначали питання судочинства, успадкування, покарання штрафами, подання позовних заяв і панщини (на сьогодні у Великобританії діють 4 його положення).
Рештки баронського протесту придушив син Генріха III, Едвард I Довгоногий, що зійшов на престол у 1272 році. Він вчергове підтвердив дію «Великої хартії вольностей» і у 1295 році скликав парламент за закладеним Симоном де Монфором принципом, додатково розширивши представництво за рахунок городян невеликих міст. Ця модель парламенту, де поряд із 49 лордами засідало ще й 292 представника громад, діяла в Англії до 1341 року.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Велика хартія вольностей, 1215
• Перша коронація Генріха ІІІ Плантагенета, 1216
• Парламент Симона де Монфора, 1265
• Англійська республіка, 1649