Після завершення Другої світової війни мир у Європі залишався досить хитким. Формування військово-політичних блоків НАТО та ОВД, існування розділеної Німеччини, внутрішні заворушення у країнах соціалістичного табору та їх приборкання за участі зовнішніх сил вносили напругу на європейському континенті.
Ініціатором скликання загальноєвропейського саміту, на якому було б підведено політичні і територіальні підсумки війни на континенті, вважається міністр закордонних справ СРСР Андрій Громико, який у 1966 році озвучив цю ідею в Італії. Вона була підтримана, проте реальна підготовча робота гальмувалася через придушення країнами ОВД «Празької весни».
Попередні консультації з приводу скликання наради з питань безпеки на рівні послів розпочалися 22 листопада 1972 року у Гельсінкі. Після тривалого періоду обговорення «безпека» як об'єкт майбутніх домовленостей розширилася за рахунок «співробітництва», наповнюючи її глибшим змістом. Попри чітку європейську географію угоди до переговорів та її підписання були залучені США (як гарант договору про Західний Берлін) та Канада (для нівеляції виняткового статусу США).
У квітні 1973 року була схвалена пропозиція Франції провести необхідну роботу в три етапи. 3 липня 1973 року у Гельсінкі відбувся перший етап наради за участі 33 європейських країн, США та Канади, під час якого міністри закордонних справ схвалили принципову ідею досягнення домовленостей про правила співіснування у Європі та виробили принципи підготовки документів. Другий етап пройшов з 18 вересня 1973 по 21 липня 1975 року в Женеві, де тривала робота комісій, що готували та узгоджували документи. Принциповим рішенням стало ухвалення документів консенсусом, що дещо уповільнювало роботу. Третій етап відбувся 30 липня — 1 серпня 1975 року і полягав у підписанні підсумкового документа.
Ухвалений 1 серпня 1975 року «Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі» торкався широкого переліку питань міждержавних відносин, які можна згрупувати у три блоки: міжнародна безпека, соціальне та економічне співробітництво, гуманітарні питання та взаємодія у сфері науки, освіти, культури. Він став документом глибокого змісту та далекоглядних наслідків, а тривалий час підготовки дозволив надати йому комплексності. Акт став не лише декларацією намірів, але й включав принципи співробітництва, визначав його конкретні напрямки та містив деякі чіткі вимоги.
Ключовим питанням Наради стала безпека та зменшення напруженості в Європі між капіталістичним і соціалістичним таборами. Учасники погодилися на розв'язання суперечок лише мирним шляхом, декларували відмову від застосування сили чи погрози сили у будь-яких проявах, проголошували невтручання у внутрішні справи тощо. Для Радянського Союзу перемогою стало принципове закріплення непорушності повоєнних кордонів. Гіпотетична перспектива об'єднання ФРН і НДР знайшли відображення у констатації можливості зміни кордонів лише у мирний спосіб за взаємною згодою.
Конкретними кроками для зменшення рівня напруженості між державами та зростання довіри було визначено бажаність обміну військовими делегаціями, інформування партнерів про значні пересування військ, проведення військових навчань кількох видів військ або за участі понад 25 тисяч осіб.
Співробітництво на основі задоволення потреб громадян та обмін практичною інформацією задля цього стали ключовими пріоритетами статей, присвячених соціальним та економічним питанням. Визнавши торгівлю одним з основних каналів взаємодії, сторони погодилися сприяти ліквідації різноманітних штучних бар'єрів та розширенню спільного промислового виробництва, узгоджувати різноманітні стандарти, налагоджувати транспортні коридори тощо. Соціальні аспекти політики добросусідства полягали у сприянні роз'єднаним державними кордонами сім'ям, проголошувалось доброзичливе ставлення до шлюбів громадян різних країн, а також висувались зобов'язання забезпечити рівноправ'я робітників-мігрантів з власними працівниками.
Найбільш деталізованим виявився блок гуманітарних питань та взаємодії у сфері науки, освіти, культури. Мирне співіснування та зменшення напруги учасники наради небезпідставно пов'язували з поінформованістю один про одного, про досягнення національної науки і культури. З цією метою держави декларували наміри розширити наукові, культурні, журналістські, студентські, спортивні та інші контакти, зокрема сприяти покращенню обміну друкованою продукцією, пресою, виконанню спільних проектів, обміну кадрами, поглибленню вивчення іноземних мов тощо. Згода керівництва СРСР на вільний обмін інформацією стала його прорахунком, адже ускладнила блокування правдивої інформації про радянські порядки за кордоном, зокрема про порушення прав людини та основних свобод, підкреслених у Акті.
Фіксація непорушності кордонів у Європі стала тактичною перемогою Радянського Союзу, що у такий спосіб закріплював сфери свого впливу. Водночас його стратегічною помилкою стало внесення у текст угоди поняття «права людини», які в Радянському Союзі порушувалися. Спираючись на це положення у СРСР активізувалися правозахисні, національні та релігійні дисидентський рухи. 12 травня 1976 року утворилася перша в СРСР Московська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, 9 листопада того ж року — Українська Гельсінська група на чолі з Миколою Руденком. Спираючись на положення «Заключного акту» вони намагалися інформувати світову громадськість про факти порушення прав людини в СРСР, прагнули добитися втілення в радянську дійсність «Загальної декларації прав людини». Права людини, що в СРСР зневажливо позначалися в лапках, стали важливим інструментом тиску на радянське керівництво.
Попри недовіру у відносинах і суб'єктивні труднощі його виконання, «Заключний акт» започаткував процес тіснішої взаємодії країн з різним політичним устроєм, сприяв позитивним демократичним і безпековим зрушенням в Європі. Нарада набула характеру постійно діючого органу з підтримки миру в Європі й 1 січня 1995 року буда перейменована на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Початок «холодної війни», 1946
• Загальна декларація прав людини, 1948
• Утворення Ради Європи, 1949
• Початок розрядки напруженості між США і СРСР, 1972
• Українська Гельсінська група, 1976
• Об'єднання Німеччини, 1990
• Створення Європейського Союзу, 1992