На початку XIII століття під натиском монгольської навали тюркське плем'я кайи через Афганістан мігрувало в Малу Азію, де його вождь Ертогрул отримав від Конійського султанату турків-сельджуків право поселитися на прикордонних з Візантійською імперією землях. В 1231 році він завоював візантійське місто Тебазіон, яке було перейменоване в Сьогют і стало першою столицею земель кайи. Близько 1258 року в ньому народився Осман, який по смерті батька біля 1281 року був обраний правителем (беєм) уділу (уджа), точний розмір якого, як і чисельність (за деякими даними — до півтисячі юрт) його племені, достовірно невідомі.
Уникаючи конфліктів з іншими тюркськими племенами, Осман здійснював набіги на прикордонні міста ослабленої Візантії і, коли в кінці XIII століття Конійський султанат через внутрішні міжусобиці опинився на грані розпаду, у підпорядкуванні Османа були міста Белокома (нині — Біледжик у Туреччині), Мелангія (Караджахісар), Ангелокома (Інегьоль). До цього періоду турецька традиція відносить прийняття Османом ісламу, отримання у 1290 році від конійського султана Ала-ад-діна Кей-Кубада II тутулу бея (князя) і появу першого османського міста Єнішехір («Нове місто»), яке на наступні чверть століття стало столицею практично незалежного з близько 1299 року бейліка (князівства).
Маючи добре організоване чисельне військо, у 1301 році Осман перейшов ріку Сангарія (нині — Сакарья), що розмежовувала його бейлік і Візантію, й напав на погано уріплені грецькі фортеці, здійснив невдалу облогу колишньої імперської столиці Нікея (нині — Ізник) і атакував місто Пруса (сучасна Бурса). Для їх захисту Андроніком II Палеологом було відправлене військо під командуванням стратарха Георгія Музалона, яке 27 липня 1301[1] (за іншими даними — 1302[2]) року зійшлось з османцями на рівнині Бафея десь поблизу міста Нікомедія (нині — Ізміт) на узбережжі Ізмітської затоки. Ця подія стала першою згадкою про Османа у візантійських хроніках і згідно Георгію Пахімеру зраджені найманцями-аланами дві тисячі греків-піхотинців були наголову розбиті п'ятитисячною османською кіннотою.
Бафейська битва стала першим великим успіхом Османа, який продовжив підкорення Віфінії: у 1303 році він розбив візантійців на перевалі Дімбос на підступах до Єнішехіру, у 1305 — захопив (ненадовго) фортецю Йорос на злитті Босфору і Чорного моря, у 1308 році — острів Калонімос (Імрали) у Мармуровому морі. Залучення на свій бік каталонських найманців і військ монгольської держави Хулагуїдів, успіху візантійцям не принесло, і після захоплення в 1321 році містечка Муданья Осман розпочав свою останню військову операцію, облогу Бурси, яка здалась 6 квітня 1326 року, через два роки по смерті (десь між 23 вересня 1323 року і березнем 1324-го) засновника османської держави. Утвердившись на узбережжі Мармурового моря, Орхан продовжив «священну війну», розпочату його батьком, і в 1331 році захопив Нікею, а в 1337 році — Нікомедію, де розпочав будівництво першого турецького військового флоту. Після підкорення у 1345 році союзного Візантії бейліка Караси османи отримали вихід до протоки Дарданели.
Як і його батько, Орхан вів доволі толерантну релігійну політику, чим домігся лояльного ставлення населення підкорених територій і залучення в управління багатьох грецьких військових та адміністраторів. Задля просування своїх інтересів він першим з османів взяв у дружини дочок європейських правителів — Теодору сербського царя Стефана Уроша IV Душана у 1342-у і Теодору візантійського імператора Іоанна VI Кантакузина. За правління Орхана у 1352 році було захоплене перше європейське поселення, фортеця Цимпа на узбережжі Дарданел, що стало відправною точкою османської експансії на Балкани, і на момент його смерті 1 березня 1362 року своєму синові Мураду він залишив велику і міцну державу зі столицею в Бурсі, що простягалась від Анатолії на Сході до Фракії на Заході.
Мурад першим став величати себе сутаном і з завоювання ним 15 травня 1361 року Адріанополя (нині — Едірне) почалось перетворення держави Османів на імперію: васалом себе визнав візантійський імператор Іоанн V Палеолог, через десятиліття — деспоти Сере (Греція) і король Прилепи (Македонія), після битви на Косовому полі у 1389 році — деспоти Сербії і Вуки.
29 травня 1453 року праправнук Мурада 21-річний Мехмед II Фатіх завоював Константинополь, що привело до падіння Візантійської імперії, яка існувала протягом 1123 років. Її землі увійшли до складу Османської держави, а сам султан, вважаючи себе наступником візантійського імператора, прийняв титул Кайзер-і Рум (Цезар Риму). Його носили всі турецькі султани до падіння в 1922 році Османської імперії, ослабленої численними війнами в XIX столітті і вкрай невдалим союзом з Німеччиною та Австрією в Першій світовій війні.
В часи свого найбільшого розквіту, які припали на правління Сулеймана Пишного в XVI столітті, Османська імперія поглинула численні держави в Південно-Східній Європі, Західній Азії, на Кавказі і в Африці, повністю контролювала Середземне та Червоне моря і Перську затоку.
ВІД ПЕРШИХ ГРОМАД ДО ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Битва на Косовому полі, 1389
• Ангорська битва, 1402
• Кримське ханство, 1441
• Падіння Візантійської імперії, 1453
• Імперія Великих Моголів, 1526
• «Жіночий султанат», 1534
• Битва біля Каленберга, 1683
• Молодотурецька революція, 1908
• Турецька республіка, 1923
• Ліквідація ісламського халіфату, 1924