Майбутній король народився 31 березня 1519 року в Сен-Жерменському палаці в родині короля-лицаря Франциска І Ангулемскього і його двоюрідної племінниці Клавдії І, герцогині Бретані, дочки короля Людовика XII. Своє нетипове для французьких монархів ім'я він отримав на честь свого хрещеного батька короля Англії Генріха VIII Тюдора. П'ятилітнім молодий герцог Орлеанський втратив виснажену численними вагітностями матір, якій ледь виповнилось 24-ри. Через три роки разом зі своїм на рік старшим братом дофіном Франциском він у якості заручника був відправлений до Іспанії, щоб звільнити з полону батька, який після поразки в 1525 році у битві при Павії вимушено підписав вкрай невигідний для Франції Мадридський мирний договір.
Чотирирічний полон мав для Генріха важкі психологічні наслідки. Повернувшись у 1530 році на батьківщину разом з мачухою Елеонорою Австрійською, яка вийшла заміж за Франциска I за Камбрейським мирним договором, він страждав на іпохондрію, став замкнутим, за словами сучасника венеціанця Дандоло настільки рідко сміявся, «що багато хто з його придворних жодного разу не бачив і не чув його сміх навіть один раз». Ледачий і байдужий до навчання, Генріх знаходив відраду у військових заняттях, в яких завдяки міцній статурі і витривалості відзначався великою вправністю. Недовірливий і слабохарактерний, він перебував під сильним впливом своїх фаворитів, серед яких важливу роль грали конетабль Монморансі і багаторічна коханка короля Діана де Пуатьє, з якою герцог Орлеанський познайомився ще до іспанського полону і зберігав до неї романтичні (і не лише платонічні) почуття протягом всього свого життя.
У 1533 році 14-річний Генріх одружився на своїй ровесниці Катерині Медічі, доньці колишнього сеньйора Флорентійської республіки Лоренцо ІІ. Укладений зусиллями двоюрідного діда Катерини папи Климента VII, цей шлюб дозволив Франциску І поширити свій вплив на великі володіння в Італії, в тому числі на Пізу, Ліворно і Парму, які були приданим Катерини, та встановити добрі відносини зі Святим Престолом. Незважаючи на це, через низьке походження дружину герцога Орлеанського прохолодно прийняли при дворі, де вона перебувала в тіні Діани де Пуатьє. Шлюб ускладнювався і через тривалу відсутність дітей у молодого подружжя, що викликало особливе занепокоєння, коли після неочікуваної смерті дофіна Франциска в 1536 році 17-літній Генріх став спадкоємцем престолу.
Наступного року дофін Генріх приєднався до королівських військ у П'ємонті, де взяв участь у битві при Монкальєрі і завів роман з куртизанкою Філіппою Дуччі (народжена нею в Парижі дочка Діана виховувалась Діаною Пуатьє), в 1542 році — в четвертій кампанії батька проти Карла V в Окситанії, а згодом — в бойових діях проти Англії в околицях Кале.
Тривала войовнича політика Франциска І загалом завершилась невдало, і в 1544-46 роках він був змушений укласти мирні договори зі Священною Римською імперією в Крепі і Англією в Ардрі, за якими держави повертали одна одній завоювані у попередні роки території. Хворий на сифіліс 52-річний французький король помер в Рамбуйє від сепсису сечового міхура у розпал цих політичних урегулювань — в агонії він зберігав свідомість, і у свій останній день 31 березня 1547 року, який співпав з 28-го днем народження сина, зміг побачитись з ним, щоб передати йому свою останню волю.
23 травня Франциск І був похований в базиліці Сен-Дені в Парижі, де за наказом Генріха поруч були перепоховані останки Карла ІІ Ангулемського, Орлеанського і Бурбонського, що помер два роки перед тим, та Франциска ІІІ Бретонського, смерть якого відкрила Генріху шлях до французького престолу: через два місяці, 25 липня 1547 року, в Реймському соборі Нотр-Дам, він був урочисто коронований архієпископом реймським Шарлем де Гізом, під іменем Генріх ІІ, і після урочистих клятв і належних за звичаєм обрядів став одинадцятим монархом Франції з династії Валуа.
Одразу після коронації Генріх ІІ як ревний католик і ненависник Реформації заснував при паризькому парламенті «Вогняну палату», надзвичайний трибунал для боротьби з протестантами. Вона прославилася крайньою жорстокістю своїх вироків, але не змогла зупинити поширення протестантизму, до якого були прихильні багато аристократів, що прагнули ослаблення королівської влади. Генріх також провів повне оновлення королівського двору і радників: правляча за його батька фракція була буквально вигнана, а деякі високопоставлені політичні діячі — ув'язнені. Міністерська система, запроваджена Франциском І, зазнала кардинальної трансформації: контроль за виконанням найвищих наказів і відання, зокрема, фінансовими справами були доручені чотирьом державним секретарям, обраним з числа нотаріусів-секретарів короля, реєстри королівського казначейства — генеральному контролеру, а у 1551 році задля уніфікації судової системи в бальяжах і сенешальствах були створені проміжні між місцевими парламентами і нижчими судами спеціальні палати з 9 суддів.
На міжнародній арені Генріх ІІ продовжив політику трьох своїх попередників Карла VIII, Людовика XII та Франциска I, що вилилось у ряд військових конфліктів з Іспанією та Священною Римською імперією, якій у союзі саксонським курфюрстом Моріцем та деякими іншими німецькими князями лютому 1552 року французами було завдано удар в районі Рейну й захоплено Метц, Туль та Верден. Втім, дві спроби взяти Брюссель у 1553-54 роках були невдалими й через три роки французи остаточно зазнали невдачі в іспанських Нідерландах. Безумовно успішною кампанія Генріха ІІ виявилась лише у протистоянні з англійцями: у 1550 році було відвойовано Булонь, а через вісім років — Кале, що знаходилося в руках англійців ще з часів Столітньої війни і було їхнім останнім форпостом на материку.
Але спустошена казна змусила Генріха приборкати свій військовий запал — за договором, підписаним в Като-Камбрезі у 1559 році, Франція відмовилась від практично всіх своїх завоювань у північній Італії, претензій на Мілан, Неаполь, Сицилію, Сардинію та область Президій (колишню Сієєнську республіку), герцогу Савойському, вірному союзнику іспанців, були повернені Бресса, Бюже, Вальроме, а також власне Савойя та П'ємонт, які дипломатично були означені як придане сестри короля Маргарити. Подібні поступки викликали невдоволення при дворі: «Сір» — говорив королю розчарований полководець герцог де Гіз, — «навіть якщо б ви 30 років тільки програвали, то й тоді б не втратили того, що хочете разом віддати…». Зберігши за собою єпископства Метц, Туль та Верден, задля примирення зі зміцнілою Іспанією, було вирішено віддати старшу доньку Генріха заміж за короля Філіпа ІІ, який попереднього року овдовів зі смертю його другої дружини королеви Англії Марії Тюдор.
Одруження 14-річної Єлизавети Валуа стало фатальним для Генріха ІІ. Формальна церемонія одруження пройшла 22 червня 1559 року в соборі Паризької Богоматері, після чого фрацузька принцеса відбула до Іспанії, де 28 червня відбулось її весілля. З цієї нагоди в Турнельскому палаці (нині — площа Вогезів) у Парижі Генріх II влаштував святкування, на третій день яких під час лицарського турніру був смертельно поранений в обличчя і 10 липня помер від зараження крові. Його овдовіла дружина Катерина Медічі наступні 30 років не знімала траур й доклала чимало зусиль, щоб у розпал релігійних воєн, які охопили Францію, зберегти престол для своїх трьох синів-королів. Проте вони виявились марними, і через півроку після її смерті королем став Генріх Наваррський, засновник королівської династії Бурбонів.
Коментарі
Дивіться також
• Коронація Людовика XII «Батька народу», 1498
• Зустріч на «Полі золотої парчі», 1520
• Карл V — король Німеччини, 1520
• Загибель Генріха II Валуа, 1559
• Смерть Катерини Медічі, 1589
• Коронація Генріха IV Бурбона, 1594