Флоренція, заснована у 59 році до н. е. Юлієм Цезарем як військове поселення в долині ріки Арно на Кассієвій дорозі, що сполучала Рим зі стратегічно важливим містом Лукка на півночі Тоскани, завдяки вигідному географічному положенню з часом перетворилась на важливе торгове місто, а в часи імператора Діоклетіана стала локальним адміністративним центром. З падінням Західної Римської імперії вона почала занепадати, увійшла до королівства Лангобардів, а після його завоювання Карлом Великим у 781 році — до Тосканської марки як частини Італійського королівства.
Перебування протягом кількох століть в епіцентрі війн, спочатку західних, а пізніше салічних франків, за контроль над Італією, сприяло формуванню у Флоренції системи місцевого самоврядування, покликаного захистити її як від зазіханнь інших міст, так і від намісників маркграфів, чиї політичні симпатії були мінливі і ставили під загрозу безпеку і добробут містян. Після входження Італії в 962 році до складу Священної Римської імперії підтримка жителів Флоренції стала високо цінуватися як імператорами, так і тосканськими маркізами, котрі винагороджували місто землями і привілеями. До 1000 року значимість Флоренції зросла настільки, що вона замість Лукки стала столицею Тосканської марки.
У 1027 році імператор Конрад II передав Тосканську марку своєму вірному прихильнику зі знатного лангобардського роду Боніфацію III Каносському, який володів майже всією Північною Італією. Його спадкоємицею стала дочка Матільда, котра, як палка прихильниця папи римського Григорія VII, підтримала його у протистоянні з німецьким імператором. У 1079 році вона заповіла всі свої володіння Святому Престолу, за що Генріхом IV була позбавлена титулів і земельних володінь. І, незважаючи на те, що в 1111 році його сином і спадкоємцем Генріхом V вона була відновлена в правах і була призначена імператорською намісницею і віце-королевою Італії, по смерті бездітної Матільди 24 липня 1115 року, міська влада Флоренції відмовилась підкоритись імператору, котрий проголив себе маркграфом Тоскани.
У 1116 році імперський намісник граф Рабодо не зміг в'їхати до Флоренції і був змушений розмістити свою резиденцію в Сан-Мініато поблизу Пізи, за підтримки котрої безуспішно намагався оволодіти містом, допоки в 1119 році не був убитий флорентійцями під час штурму замку Монте-Касціолі. Такими ж невдалими були і спроби наступних імперських намісників — у 1138 році при створенні антинімецкої коаліції тосканських міст Флорентійська республіка вперше згадується як самостійний політичний суб'єкт.
Влада у Флоренції належала міській комуні, вищим представницьким органом якої були загальні збори містян, що скликались раз на чотири роки для обрання Ради — Консільї — із близько 150 чоловік для здійснення законодавчих функцій і призначення колегії з 12 консулів з річними повноваженнями, котрі почергово щодва місяці парами керували нею як виконавчим органом. У 1187 році імператор Фрідріх Барбаросса спеціальною хартією підтвердив право флорентійської комуни на управління містом, обмеживши владу тосканських маркграфів збиранням імперських податків і здійсненням правосуддя.
Нова форма управління містом, розвиток власного, особливо ткацького, виробництва і активна міжнародна торгівля сприяли стрімкому збагаченню Флоренції, притоку до неї великої кількості лицарства та формування багатих купецьких гільдій, впливових ремісничих цехів і банківських домів, котрі суперничали між собою за владу в республіці. Це привело і до зміни її державного устрою, коли в кінці XII століття на зміну колегії консулів прийшов інститут подестату — обраного на рік градоначальника і одночасно воєнначальника місцевого ополчення, підзвітного Консільї, — найбільшого впливу в якій набула торгово-реміснича знать.
Почавши із завоювання сусіднього міста Ф'єзоле у 1125 році, з часом флорентійці захопили навколишні замки місцевих дрібних феодалів і на початку XIII століття зіткнулись з експансією інших міст-республік Тоскани. У боротьбі з Пізою і Сієною, які орієнтувались на Священну Римську імперію, Флоренція об'єдналась з Луккою, спираючись на Папаську державу. Це привело до загострення боротьби між партіями гвельфів (прихильників папи) і гібелінів (прихильників імператора) у Флоренції, переможцем з якої в 1250 році вийшли гвельфи, що спирались на широкі верстви ремісників і торговців, — на зміну подесті, який представляв інтереси багатої олігархії, прийшов капітан народу, Консілья була замінена на Раду старійшин, до складу якої увійшли по два представники від усіх шести районів міста, обрані за територіальним принципом.
Новий торгово-ремісничий муніципальний уряд продовжив політику територіальної експансії: в 1251 році Флоренція захопила невеликий морський порт Таламона, вперше отримавши вихід до моря, через три роки — гібелінське місто Пістоя, в 1255 році — Вольтерру, ставши після поразки Пізи у війні з Генуєю наймогутнішим містом Тоскани.
У 1260-1267 роках Флоренція стала жертвою протистояння короля Сицилії Манфреда і його суперника Карла Анжуйського, котрий обмежив автономію міста, проголосив себе подестою, відсторонивши торгову знать від управління містом. 13-літній період його контролю над Флоренцією сприяв бурхливому розвитку міжнародної торгівлі за рахунок отримання флорентійськими купцями привілеїв у Франції та Сицилійському королівстві і перетворення міста у першій третині XIV на провідний фінансово-економічний центр Європи — її банкіри кредитували європейських монархів з папою римським включно, брали на відкуп стягнення податків у Франції, Англії і Неаполі, звідки торгові цехи на правах монополій вивозили продукцію, експортуючи флорентійську по всій Європі і Східному Середземномор'ю.
Коментарі
Дивіться також
• Ясновельможна Республіка Венеція, 697
• Папська держава, 754
• Римська імперія Оттона Великого, 962
• Ясновельможна Республіка Генуя, 1005
• Захоплення замку Монако, 1297
• Флорентійська унія, 1439
• Об'єднання Італії, 1861
• Перша Італійська Республіка, 1946