Українська православна церква Київський патріархат (УПЦ-КП) утворилася на Всеукраїнському православному церковному соборі 25-26 червня 1992 року шляхом об'єднання Української православної церкви (УПЦ) та відродженої Української автокефальної православної церкви (УАПЦ, Собор 5 червня 1990 року) в єдину Українську православну церкву — Київський патріархат. Собор одностайно ухвалив «скасувати неканонічне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 року; засудити рішення Архієрейського собору РПЦ від 11 червня 1992 року про позбавлення сану Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка), визнавши його таким, що не має чинності щодо УПК-КП; звернутися до Президента і Верховної Ради України з проханням передати Київському патріархату стародавні святині — Св. Софію та Києво-Печерську Лавру». Від УПЦ протокол підписав Митрополит Київський і всієї України Філарет, від УАПЦ — митрополит Переяславський і Січеславський Антоній, предстоятелем УПЦ-КП з титулом патріарха Собор одноголосно обрав митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника).
По смерті Мстислава предстоятелем УПЦ-КП 26 жовтня 1993 року з титулом патріарха став митрополит Чернігівський і Сумський Володимир, в миру Василь Омелянович Романюк, виходець з селянської родини з Прикарпаття, приналежний до підпільної мережі ОУН, за що у 1944 році був засуджений до 20 років позбавлення волі у виправних таборах. У 1959 році він повернувся з родиною в Україну, в тому ж році був висвячений на диякона, у 1964-у — на священика. Після закінчення Московської духовної семінарії о. Василь Романюк ніс пастирське служіння на малій батьківщині, з липня 1972 року до вересня 1981 відбував покарання за «антирадянську агітацію і пропаганду» у мордовських таборах особливого режиму і на засланні в Якутії, де у липні 1976 року відмовився від радянського громадянства, в кінці 1977 року звернувся із заявою до митрополита Мстислава прийняти до складу Української Автокефальної Православної Церкви в США і з лютого 1979 року став членом Української Гельсінської групи. Провівши після звільнення шість років у Канаді, у 1989 році о. Василь повернувся в Україну, до Косова, і на початку наступного року завдяки його діяльності вся Івано-Франківська єпархія вийшла з підпорядкування РПЦ.
1990 року о. Василь прийняв чернечий постриг з ім'ям Володимир і отримав хіротонію як єпископ Ужгородський і Виноградівський. За його найдіяльнішої участі перший Всеукраїнський собор УАПЦ 5-6 червня 1990 року відновив цю репресовану церкву та заочно підніс митрополита Мстислава (Скрипника) до сану патріарха. Служіння Володимира як глави Української православної церкви Київського патріархату було нетривалим і раптово завершилося під час прогулянки у київському Ботанічному саду 14 липня 1995 року. Четвертий інфаркт став для нього фатальним.
Чин поховання призначили на вівторок, 18 липня 1995 року, після жалобної служби у Володимирському соборі. Але з визначенням місця поховання виникла проблема. За статусом Київських митрополитів традиційно ховали на території Софії Київської або Києво-Печерської Лаври. Однак уряд відхилив прохання Синоду УПЦ-КП надати дозвіл на поховання у Софійському соборі. Відмову урядовці на засіданні Кабміну 17 липня 1995 року мотивували вимогами санітарно-гігієнічних правил та статусом Софії як історичної пам'ятки світової культури, що з 1990 року перебувала під охороною ЮНЕСКО. Пропозицію ховати на території Києво-Печерської Лаври відхилили також, натомість запропонувавши спочатку місце на одному з кладовищ Лісового масиву, а потім — на алеї Байкового кладовища, де зазвичай ховали найвідоміших діячів України. Це був чіткий сигнал, що патріарха Володимира (Романюка) влада розглядає як світську особу, а УКП-КП — як тимчасову релігійну організацію, тому поховальна комісія й Синод УПЦ-КП вагалася ухвалювати остаточне рішення стосовно поховання свого предстоятеля.
Вже згодом патріарх Філарет згадував, що вранці 18 липня 1995 року до Володимирського собору прибув тодішній міністр МВС Юрій Кравченко у супроводі телекамер. Погрожуючи можливим протистоянням між церквою і державою, він спробував змусити владику дати письмову згоду на поховання патріарха Володимира на Байковому кладовищі. Митрополит Філарет застеріг, що духовенство і віруючі налаштовані нести труну до собору св. Софії, де патріарха Володимира висвятили і проходили його останні служби. Пізніше слідство так і не встановило ким і коли було прийнято рішення будь-що пробитися до Святої Софії, але кілька тисяч людей рушили саме туди. Попереду — священнослужителі на чолі з митрополитом Філаретом, екс-президент України Леонід Кравчук, представники Народного Руху України, Української Республіканської партії, товариства «Просвіта» і чималий загін активістів Української національної асамблеї — Української народної самооборони (УНА-УНСО).
На вулиці Володимирській учасники процесії від УНА-УНСО прорвали міліцейський кордон (згодом у ЗМІ стверджувалося, що процесія повернула з Володимирської ліворуч до Софії під впливом екс-президента Леоніда Кравчука та народного депутата Миколи Поровського) і жалобна процесія дійшла до Софійської площі, але вхід на територію монастиря зсередини заблокував підрозділ міліції спеціального призначення «Беркут». Народні депутати зробили спробу провести переговори з владою, але з'ясувалося, що Президент Леонід Кучма перебував з візитом у Білорусі, а Прем'єр Євген Марчук — у відряджені на Київщині.
Після кількох годин очікування, о пів на п'яту вечора, активісти УНА-УНСО почали рити могилу, ламаючи асфальт біля дзвіниці Св. Софії. Після 19-тої години, коли тіло Патріарха вже було засипано землею, спецпризначенці МВС вискочили з-за воріт храму і з трьох сторін атакували учасників похорону. Згадуючи цей день, київський публіцист Георгій Бурсов писав: «Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б'ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б'ють в обличчя лежачих юнаків з пов'язками Української національної самооборони...». Після побиття багатьох людей доправили до райвідділку міліції, де двоє УНСОвців померли від отриманих травм. Довкола могили патріарха кордон міліції простояв до 22-ї години і впорядкувати її та помолитися люди змогли тільки вночі.
Майже рік після поховання патріарха Володимира добровольці щоночі охороняли його могилу під Софійською брамою, вдень її відвідували священики і миряни, а в суспільстві тривали дискусії про перепоховання патріарха. Варіанти пропонувались різні: Байкове кладовище, Видубицький монастир, собор Св. Софії. Предстоятель УПЦ-КП патріарх Філарет (з 22 жовтня 1995 року) висловлювався за впорядкування існуючої могили зі спорудженням над нею каплички.
Лише в червні 1996 року Київська міська державна адміністрація ухвалила рішення про встановлення на могилі патріарха Володимира на Софійському майдані надгробного пам'ятника. Вона ж взяла на себе і фінансування відповідних робіт, які виконувалися «під особистим патронатом Президента України Леоніда Кучми і координувалися в.о. голови Київської міської державної адміністрації Олександром Омельченком».
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН