Після відвоювання Нормандії французький король Карл VII зібрав принців крові і досвідчених ветеранів на військовій раді для розробки плану захоплення герцогства Аквітанія, остнаннього оплоту Англії на континенті, яким вона володіла понад три століття. На чолі десятитисячної армії став головний камергер корони, герой облоги Орлеана і ветеран чисельних битв граф Жан де Дюнуа. З допомогою братів Гаспара і Жана Бюро, які очолювали потужний артилерійський парк, 4 травня 1451 року французи взяли перше аквітанське місто Монгійон. Невдовзі в щільному кільці облоги опинилась міцна південна фортеця Блай, що була ключем до Бордо, столиці Аквітанії.
Блай впав 20 травня. Слідом за ним без спротиву здалися Бур, Лібурн, Сент-Емільон і Кастільйон.
5 червня Дюнуа почав облогу Бордо. Місто, полишене головнокомандуючим англійськими військами Едмундом Бофортом, 2-м герцогом Сомерсетом, який ще після падіння Нормандії відплив на батьківщину, де розгорався конфлікт між Йорками і Ланкастерами, коштів для захисту не мало. Висланій до французів делегації була поставлена вимога безумовної капітуляції, але згідно давньої традиції Дюнуа дозволив містянам ще раз звернутися за допомогою до свого сюзерена короля Генріха VI.
Надвечір 23 червня 1451 року, коли сплив встановлений термін, з фортечної вежі герольд востаннє голосно вигукнув «Англійці на допомогу Бордо!", після чого французи увійшли в місто. Від імені місцевого духівництва архієпископ Пер Берлан виголосив присягу Карлу VII і віддав графу де Дюнуа ключі від міста. Французи дали мешканцям Бордо піврічний термін, щоб безперешкодно залишити місто або прийняти нову владу. Ті, хто залишились, отримали амністію і значні податкові послаблення.
Останнім форпостом англійців в Аквітанії залишилось добре укріплене місто Байонна, оточене французами 6 липня. Його гарнізон був налаштований стояти до кінця, але 21 серпня посеред чистого неба, як пишуть в своєму листі королю графи де Дюнуа і де Фуа, раптово «з'явилася... хмара, що мала вигляд величезного хреста, білого кольору,.. з короною на верхівці, і ця корона потім перетворилася в королівську лілею», знак, розцінений байонцями як пророчий, і місто склало зброю.
У руках англійців на континенті залишився лише порт Кале в Пікардії.
З втратою Нормандії і Аквітанії англійський двір не змирився. Французькі агенти повідомляли Карлу VII, що герцог Сомерсет домігся від Генріха VI формування нової армії, яку мав очолити 78-річний Джон Телбот, 1-й граф Шрусбері, котрий практично півжиття провів на полях битв Столітньої війни. Удар мали завдати по Нормандії, і Дюнуа, на той час її королівський намісник, розпочав підготовку до оборони герцогства. Однак з часом плани англійців змінились — регент Франції Річард Плантагенет, 3-й герцог Йоркський, зумів переконати у необхідності почати з наступу в Аквітанії, де за рік визріло невдоволення новою владою місцевого населення, яке втратило багатий англійський ринок і потерпало від свавілля королівських намісників, змушене утримувати французьке військо, що не гребувало розбоями і грабунком.
Бунт у Байонні французам вдалося придушити в зародку, але звістка про змову у Бордо стала для Парижа прикрою несподіванкою: 23 жовтня 1452 року у місто безперешкодно увійшла 6-тисячна армія Джона Телбота, що прибула морем. За зброю взялась практично вся Аквітанія і досить швидко французи були вигнані майже звідусіль, зумівши утримати в своїх руках лише Фронзак, Бур і Блай.
Дізнавшись про втрати, Карл VII підправив на південь своїх полководців — Жана де Бюея, Жоашена Руо, Потона де Сентайля, Гастона IV де Грайї графа де Фуа, Карла, графа Клермонського, Жака де Шабанна і братів Бюро з їх кращим у світі артилерійським парком з трьох сотень знарядь. Нова армія до якої приєднався загін генуезьких найманців, формувалась у Монтільє, куди на зиму переїхав королівський двір.
Між тим, у березні 1453 року армія Телбота, поповнившись новим англійським експедиційним корпусом, який очолив його старший син Джон Телбот, 1-й віконт Лайл, і гасконськиими добровольцями, зросла до 8 тисяч чоловік. Проти них у квітні трьома колонами — з північного сходу, зі сходу, і з південного сходу — неспішно рушило 7-10-тисячне французьке військо. Ар'єргард очолював особисто король Карл VII. Без великих труднощів французам вдалося відбити Медо, Шале і Жансак. 8 липня вони підійшли до Кастільйон-сюр-Дордонь (нині Кастільйон-ля-Батай). Не в змозі оборонятись власними силами, місто закликало на допомогу Бордо, що за 48 км на схід, але її не дочекалось і 13 липня впало.
Під керівництвом Жана Бюро на відстані гарматного пострілу від Кастільйона за три дні французи звели укріплений табір 640 на 180 метрів, захищений з трьох сторін глибокими ровами і частоколом. З півночі його прикривала ріка Лідуар, через яку побудували дерев'яний міст, по периметру оточили гарматами, а неподалік, біля дороги, яка вела в Кастільйон, в монастирі Сен-Лоран розмістили передовий пост з тисячі лучників на чолі з Жоашеном Руо. Ще один загін — тисяча важких бретонських кавалеристів під командою Жана Блуа-Пентевьє — зайняв позиції за півтора кілометри на північ на лісистій височині.
Телбот пожертвував Кастільйоном, маючи намір дати бій французам під стінами Бордо. Однак під тиском обурених потенційною загрозою містян йому довелось змінити плани. 16 липня, прослухавши ранкову месу і провівши огляд своїх військ, він рушив назустріч ворожій армії й у кінці дня зупинився на відпочинок в Лібурн-сюр-Дордонь.
Зранку 17 липня 1453 року Телбот отримав звістку, що висланий ним вночі у розвідку кінний загін з 1300 вершників успішно атакував французьких лучників, заскочених зненацька в Сен-Лорані. Телбот саме був на месі. Він перервав священника, привселюдно присягнувся, що не повернеться доки не знищить французів, і зі знаменом Св. Георгія, в яскраво-червоному оксамитовому сюрко і в пурпурній оксамитовій шапці — Телбот не носив обладунків і не брав особистої участі в битвах, оскільки після полону в 1450 році в обмін на свободу заприсягнувся Карлу VII ніколи не піднімати меча проти французів — на статному білому бойовому коні негайно рушив до Кастільйона.
Чергова звістка — на цей раз від сера Томаса Еверінгема, — що французи відступають, додала Телботу ще більше впевненості і, не чекаючи піхоти, він наказав кавалерії з маршу атакувати супротивника. Лише переправившись убрід через Лідуар, щоб вдарити у французький табір з південного боку, Телбот зрозумів, що попав у пастку, сплановану Жаком Шабанном: відступ французів був удаваним, а зумисно піднята ними курява замаскувала готових до бою артилеристів і важких латників. Проте і це Телбота не зупинило. За його наказом англійці розгорнули знамена і з криками «Телбот! Святий Георгій!» пішли в атаку. Доки французи перезаряджали гармати після першого залпу англійці зуміли прорватись аж до земляного рову, і Томас Еверінгем встановив свій штандарт біля головних воріт французького табору, але тут же і поліг. Закріпитись на нових позиціях англійці не змогли — далась в знаки шестиразова чисельна перевага супротивника: попри те, що піхотні підрозділи з маршу вступали в бій, значна їх частина все ще не підійшла.
Битва тривала більше години. Її долю вирішив Жан Блуа-Пентевьє, який близько полудня повів в атаку бретонську важку кавалерію. Переправившись зі свого укриття через Лідуар, вона зім'яла незахищений правий фланг війська Телбота. Помітивши, що воно втратило бойовий порядок, у фронтальну атаку пішов гарнізон табору і після короткої рукопашної відтіснив до ріки Дордонь, при спробі перейти яку бродом велика кількість англійців і гасконців потонула.
Битва під Кастільйоном, англійцями, що втратили близько 3500 чоловік (проти лише двох сотень французів), була програна. Загинув і сам 78-літній Джон Телбот, якому алебардою розкроїв голову французький лучник Мішель Перуні, коли англійський головнокомандувач безпомічно лежав придавлений тілом вбитого ядром свого коня. Наступного дня його тіло розшукали і для впізнання привели взятого в полон старого герольда. Той залився сльозами: «Монсеньйор і пан мій, це воістину ви! Молю Бога, щоб він відпустив вам гріхи ваші. Я більше сорока років воював, захищаючи ваш герб, і нині настав час вам його повернути», після чого зняв з себе табард і дбайливо накрив ним майже голе, понівечене тіло Телбота.
Коли через кілька днів звістка про смерть Джона Телбота дійшла до французького короля Карла VII, той, зітхнувши, перехрестився: «Упокій Господи душу доброго лицаря». За його наказом на честь перемоги була відслужена літургія з виконанням гімну «Тебе, Бога, хвалимо« і проведені урочистості по всіх містах Франції.
Бордо французи взяли в облогу на початку серпня. Незважаючи на епідемію чуми, місто скласти зброю відмовилось, і протрималось аж до 19 жовтня 1453 року. За спротив столиця Аквітанії була змушена виплатити 100 тисяч золотих екю і була позбавлена усіх привілеїв. За наказом короля, з Бордо вигнали двадцять знатних гасконців, налаштованих найбільш опозиційно, проте решті бажаючих дозволили безперешкодно виїхати до Англії.
Поразка в Гасконі викликала нервовий зрив у Генріха VI і він протягом року виявився настільки недієздатним, що не брав участь в урочистостях навіть з нагоди народження свого сина-спадкоємця Едварда. Призначення в кінці 1453 року Річарда Йоркського регентом при Генріхові VI і формування антикоролівської опозиції через два роки привело до громадянської війни в Англії, відомої як Війна білої та червоної троянд.
Останній спалах Столітньої війни стався у 1474 році, коли герцог Карл Бургундський, розраховуючи на підтримку Англії, виступив проти Людовика XI. Едвард IV Йорк вже було висадився з військом у Кале, однак Франція фактично купила його прихильність, погодившись виплачувати йому пожиттєвий пансіон у розмірі 50 тисяч екю в рік. Семирічне англо-французьке перемир'я, що передбачало одруження дофіна Карла і принцеси Єлизавети Йоркської, 29 серпня ратифікували англійський і французький королі, що особисто зустрілись на мосту через Сомму в місті Пікіньї.
Франція, незважаючи на перемогу, вийшла зі Столітньої війни ослабленою і з втратою двох третин власного населення, Англія — з втратою всіх континентальних володінь (за виключенням міста Кале) і зі спустошеною казною. «Купецький мир» 1475 року, як називали його сучасники, не став формальним завершення війни і монархи Англії (а з часом — Великобританії) до 1801 року носили титул королів (і королев) Франції й відмовились від претензій на французький престол лише після поразки у війні з республіканською Францією.
Коментарі
Дивіться також
• Облога Парижа, 1429
• Генріх Ланкастер — король Англії і Франції, 1431
• Битва під Форміньї, 1450
• Війна Білої та Червоної троянд, 1455