З початку XI сторіччя християни в Єрусалимі почали зазнавати все більших утисків від мусульман-правителів міста, особливо після 1071 року, коли місто перейшло від достатньо толерантних фатімідських арабів до турків-сельджуків. Розбивши візантійську армію при Манзікерті, турки завоювали більшу частину Малої Азії і загрожували захопити Константинополь, що спонукало візантійського імператора Олексія Комніна звернутись по допомогу до Заходу. 27 листопада 1095 року на соборі в Клермоні, нині — Франція, папа Урбан II закликав до хрестового походу на захист близько-східних християн і завоювання Cвятої землі, сподіваючись, що це дозволить подолати розкол між римо-католицькою та грецькою церквами і допоможе йому стати на чолі єдиної церкви.
Військо з усієї Європи, порядка 4 тисяч лицарів і 25 тисяч піхотинців, очолювали граф Раймунд Тулузький, папський легат Адемар Монтейльський, князь Боемунд Тарентський, лотаринзькмй граф Готфрід Бульонський з братами, Роберт Фландрський, Роберт Нормандський (старший син Вільгельма Завойовника і брат короля Англії Вільгельма Рудого), граф Стефан Блуаський (батько майбутнього короля Англії, свого повного тезки) і Гуго Вермандуа (син Анни Ярославни і молодший брат відлученого від церкви Клермонським собором короля Франції Філіпа I). У квітні 1097 року воно дісталось Константинополя і у червні після понад місячної облоги при допомозі візантійської армії захопило Нікею, головну твердиню сельджуків у Малій Азії, 1 липня завдали нищівну поразку військам сельджуків під Дорілеєм (нині — Ескішехір, Туреччина), що відкрило їм шлях на південь.
15 серпня 1097 року хрестоносці дійшли до Іконії (нині — Конья), звідки рушили далі на південь. Біля т. зв. Кілікійської Воріт, одному з небагатьох проходів через гори Тавра, румський султан Килич-Арслан зробив останню, і невдалу, спробу зупинити хрестоносців. Перемога при Гераклеї і взяття міста Тарс розсварила Балдуїна Бульонського і Боемунда Тарентського, кожен з яких прагнув за будь-яку ціну здобути власний феод. Їх протистояння переросло у бойові сутичку, після якої Балдуїн з братами залишив військо хрестоносців, що прямувало на південь, й на прочатку 1098 року захопив багате вірменське місто Едеса на правобережжі Єфрату, що стала центром Едеського графства, першої держави хрестоносців на Близькому Сході.
3 червня 1098 року хрестоносцям здалась Антіохія, восьмимісячна облога якої далась дорогою ціною, що ледь не поставила під загрозу весь результат походу, привела до розбрату між лідерами хрестоносців і остаточного розриву з візантійським імператором Олексієм Комніном, який у скрутну хвилину зрадив і не надав допомогу.
Усупереч клятві священну війну відмовився продовжувати і Боемунд Тарентський, за згодою інших лідерів 18 листопада проголошений правителем Антіохії, що стала центром однойменного князівства.
Хрестовий похід очолили Готфрід Бульонський, Раймунд IV Тулузький, Роберт II Фландрський і Роберт III Куртгез нормандський.
Після взяття у грудні 1098 року Маарри (нині Мааррет-ен-Нууман, Сирія) хрестоносці рушили углиб Фатімідського халіфату узбережжям Середземного моря. Зазнавши невдачі при спробі захопити Тріполі вони оминали великі міста й фортеці, і 7 червня 1099 року до стін Єрусалиму підійшло 1200 лицарів, 12 тисяч піхотинців і кілька тисяч християн з числа ліванських маронітів (за іншими даними — загалом близько 40 тисяч чоловік).
Хрестоносці відхилили пропозицію еміра Єрусалима Іфтікара ад-Даула безперешкодно здійснити паломництво до святих місць і оточили місто кількома таборами: Роберт Нормандський розбив табір з північного боку, Роберт Фландрський — зі східного, Готфрід Бульонський і Танкред Тарентський (небіж Боемунда Тарентського) стали на заході навпроти яффських воріт, Раймунд Тулузький — на горі Сіон з півдня. Брак продовольства і питної води не давав можливості сподіватись на тривалу облогу й вже 13 червня хрестоносці здійснили першу спробу штурму міста, успішно відбитого нечисленним, десь до тисячі чоловік, гарнізоном Єрусалима.
Ситуацію врятувало прибуття 17 червня в Яффу генуезьких кораблів з провіантом і військовим спорядженням, які довелось відбивати у жорстоких сутичках з мусульманами. У кінці червня надійшла звістка, що з Єгипту на захист Єрусалиму вийшла велика армія Фатімідського халіфату.
8 липня духовні наставники хрестоносців — Петро Пустельник, Раймунд Ажильський і Арнульф Шокеський — провели хресну ходу навколо стін Єрусалима, після чого зібралась військова рада, яка постановила розпочати інтесивну підготовку до вирішального бою. Було виготовлено дві величезні штурмові башти, кількадесят драбин і плетених щитів, й на світанку 14 липня 1099 року з обстрілу камінням з метальних машин розпочався штурм Єрусалиму. Він тривав увесь день, але успіху не приніс, й лише коли наступного дня, 15 липня, у кількох місцях вдалось засипати оперізуючий місто глибокий рів і наблизити до фортечних стін штурмові башти, хрестоносці під прикриттям арбалетників зуміли перекинути на міські мури дерев'яні містки, по яких вони біля північно-східних кутових воріт прорвалимь у Єрусалим. За переказами, першими у місто прорвалися лицарі Летальд і Енгельберт із загону Готфріда Бульонського.
Місто було піддане грабунку, а його жителі — знищенню, небувалому навіть за середньовічними мірками. Багато мусульман намагались знайти прихистико в мечеті Аль-Акса, Куполі Скелі на Храмовій горі, де, як свідчить хроніка «Діяння франків та інших пілігримів, які йшли в Єрусалим», «убитих було так багато, що наші люди йшли по щиколотки в крові» й «все місто наповнилося трупами», то ж «[наші лідери] також наказали всіх мертвих сарацинів викинути назовні через великий сморід, так що живі сарацини тягнули мертвих до виходу з воріт і складали їх у купи, високі як будинки. Ніхто ніколи не бачив і не чув про таку загибель язичників,.. і ніхто не знає їхнього числа, крім тільки Бога».
Гійом Тірський, автор «Історії священної війни християнських королів у Палестині та східних краях», вказусє, що на Храмовій горі було вбито «близько 10 тисяч ворогів, не рахуючи тих, що були вбиті всюди в місті і встеляли вулиці і площі; число їх, кажуть, було не менше».
Разом із мусульманами постраждали і юдеї, які разом з ними захищали Єрусалим. Деякі з них, згідно хроніки Ібн аль-Каланісі, намагалась врятуватись у синагозі, яку «підпалили франки».
Частина мусульман і юдеїв уникла розправи і їм разом з еміром Єрусалима хрестоносці дали можливість залишити місто.
Через тиждень, 22 липня 1099 року, у храмі Гробу Господнього було проголошено створення Єрусалимського королівства на чолі з Готфрідом де Бульоном, який «у місті, де Христос був коронований терновим вінцем», відмовився від титулу короля, погодившись на титул «Захисника Гробу Господнього».
1 серпня Арнульф Шокеський, капелан Роберта Нормандського, був обраний першим латинським патріархом Єрусалима. Допитавши уцілілих містян, він дізнався місцезнаходження частини священної реліквії — Животворного Хреста, на якому був розіп'ятий Ісус Христос. Арнульф ніс його поперед війська у бою під Аскалоном (нині Ашкелон в Ізраїлі), де 12 серпня 1099 року хрестоносці під проводом Готфріда Бульонського, Танкреда Тарентського і Роберта Нормандського завдали вирішальної поразки фатімідсьій армії, яку очолював візир Аль-Афдаль Шаханшах. Через розбрат і сварки серед хрестоносців місто взяти так і не вдалось, але переконлива перемога християн закріпила успіх Першого хрестового походу і стала його фактичним завершенням.
Коментарі
Дивіться також
• Єрусалимське королівство, 1099
• Саладін — султан Єгипту, 1171
• Падіння Константинополя, 1204