Міжусобиця синів Святослава Хороброго завершилась перемогою наймолодшого з них, Володимира, який у 978 чи 980 році вокняжився у Києві. За два десятиліття свого правління він суттєво збільшив територію Русі, що з приєднанням Волині, Червенських градів, Залісся, Тамані і Верхнього Подністров'я охопила чи не половину Східної Європи. З прийняттям християнства вона увійшла в «золоту добу» свого розвитку.
Володимир карбував власну монету — златник, що за вартістю не поступалась грецькій номізмі і арабському динару, неподалік центрів підкорених племен заснував низку нових міст. Масштабне будівництво за візантійськими зразками велось у Києві, де на місці язичницького могильника постало оточене дерев'яно-земляними валами з ровом перед ними «місто Володимира» з князівським палацом, величним кам'яним храмом, що на честь десятої частини князівських доходів, які йшли на його побудову і утримання, дістав назву Десятинного, і просторою площею, прикрашеною бронзовими античними статуями і квадригою коней, вивезеними Володимиром з пограбованого ним Херсонеса Таврійського.
Територіальна єдність Київської держави спиралась на посадників з числа довірених бояр та князевих синів у старих і новостворених містах: Вишеслав від «норвезької княжни Олави» правив у Новгороді (нині місто в РФ), Святополк від «грекині» — у Турові, Ізяслава з його матір'ю-язичницею Рогнедою Володимир відіслав у рідний їй Полоцьк (обидва міста нині Білорусь), її синові Ярославу дав Ростов (нині Ярославської області РФ), Всеволоду — Володимир волинський, Мстиславу — Тмуторокань (нині станиця Таманська Краснодарського краю РФ), Станіславу — Смоленськ (нині місто в РФ), Святославу — Вручень (нині Овруч Житомирської області), синові від «болгарині» Глібу — Муром (нині Владимирської області РФ).
Захист кордонів Русі забезпечували чисельна князівська дружина, «вічний мир» з переможеною Волзькою Булгарією на сході, дворазове упокорення ятвягів і замирення з Польщею на заході, скріплене шлюбом Святополка з донькою краківського князя Болеслава Хороброго, і Змієві вали з фортецями по Трубежу, Сулі та Стугні, які силами «кращих мужів» з числа підкорених племен захищали південні рубежі від нової небезпеки — печенігів.
Власне, будівництво Десятинного храму, печеніги та численні сини (загалом тринадцять від шести дружин) — ось все, що хвилювало Володимира Святославича в останні роки його правління.
Першим, якщо вірити західним джерелам (київські про це не згадують), у 1012 чи 1013 році збунтувався Святополк, котрий за підтримки дружини і її духівника Рейберна, начебто готував заколот, аби відвернути руську церкву від Константинополя. Усі троє були кинуті у в'язницю, з якої завдяки Болеславу, що вже зібрався йти війною на Русь, їх звільнили, але до Турова не повернули — Святополка батько посадив поближче до себе, у Вишгороді.
Через рік проти обов'язку віддавати Києву дві третини своїх доходів і церковну десятину повстав Ярослав, який у заможному Новгороді відчув себе достатньо впевнено, щоб найняти загін варягів для війни з батьком.
Володимир уже було зібрався зі своєю дружиною піти на Новгород, та саме у цей час вкотре з'явилися печеніги. Тож з Ростова був викликаний улюблений син й імовірний спадкоємець Борис, який на чолі війська рушив на південь, а вже літній і недужий великий князь лишився у своїй резиденції в Берестові (нині частина Києва), де й помер 15 липня 1015 року. Щоб приховати його смерть, доки з походу на Лівобережжя не повернеться Борис з дружиною, огорнуте килимом тіло Володимира таємно вночі поховали в Десятинній церкві у мармуровому саркофазі, свогочасу викраденому у Херсонесі, поруч з його порфірородною дружиною Анною.
Однак новини швидко дійшли Вишгорода. Святополк за допомогою спільників захопив князівську казну та, як пише літописець, «перекупив киян» — Володимирових старших дружинників і духовенство. Попри визнання Борисом, якого звістка про смерть батька застала на ріці Альта, за день від Києва, старшинства зведеного брата — «якщо батько у мене помер, то нехай цей [брат] буде мені замість батька», Святополк надіслав до нього убивць, і 24 липня Володимирів улюбленець наклав головою.
5 вересня біля Смоленська за наказом Святополка було вбито муромського князя Гліба, який їхав у Київ начебто на запрошення старшого брата.
Овруцький князь Святослав чекати на розправу не став і спробував утекти на захід, «в гори Угорські», але поліг на ріці Стрий, де його наздогнала Святополкова дружина.
Месником за братовбивство, згідно руським літописам і «Сказанню про святих Бориса і Гліба», виступив Ярослав, якого скандинавська «Сага про Еймунда [Рінгссона]», командувача варязьких найманців на службі новгородського князя, називає ініціатором усобиці. Як би там не було, у 1016 році Ярослав рушив на Київ і восени біля Любеча (тепер — Чернігівська область) розбив Святополка, змушеного рятуватись втечею у Польщу.
Із втратою великокнязівського стола Святополк не змирився. З допомогою свого тестя Болеслава Хороброго, який 23 липня 1018 року біля міста Волинь (біля нинішнього села Гродек Грубешівського повіту Люблінського воєводства, Польща) вщент розгромив Ярослава, 14 серпня він переможно в'їхав у Київ. Утім, ненадовго. Уже за рік, 24 липня 1019-го, на ріці Альта, де три роки перед тим загинув Борис, Ярослав удруге розбив Святополка, котрий, як пише літописець, втратив розум і загинув десь «межи чехи і ляхи».
До часів правління Ярослава відноситься виникнення культу його братів Бориса та Гліба, канонізованих руською церквою у 1071 році. Їх батько Володимир Святославич опинився у тіні своїх синів-страстотерпців і вперше був означений «святим» у Галицько-Волинському літописі, в частині, датованій, імовірно, 1261 роком. На той час уже пройшло два десятиліття від руйнівної монгольської навали, яка знищила і Десятинну церкву з похованням Володимира в Києві і церкву Бориса і Гліба з їх мощами у Вишгороді.
Коментарі
Дивіться також
• Хрещення Русі, 988
• Святополк Окаянний, 1015
• Помер Мстислав Ізяславич, 1170
• Загибель Романа Великого, 1205