На відміну від усунутого від влади Людовика XVI його брат Луї Станіслас Ксавьє, граф Прованський, через два роки після Французької революції зумів утекти за кордон, й по смерті в 1795 році свого племінника Людовика XVII як старший у династії Бурбонів проголосив себе королем Франції під іменем Людовик XVIII. Після перевороту 18 брюмера він написав консулу Наполеону листа з проханням «повернути Франції її короля», але у відповідь отримав пропозицію за 2 млн франків відмовитись від претензій на престол, яку попри матеріальну скруту категорично відхилив. У залежності від політичної обстановки у Європі він жив то у Росії, то у Пруссії, то в Англії на кошти своїх французьких симпатиків-монархістів, доки 1 квітня 1814 року в Париж не увійшли війська Шостої коаліції, під тиском яких уряд на чолі з Шарлем Морісом де Талейран-Перигором не усунув з престолу Бонапарта, а сенат 6 квітня сенат не визнав Людовика XVIII королем Франції.
Перша реставрація Бурбонів тривала 11 місяців, за які Людовик XVIII підписав мирний договір з переможцями, за яким Франція повернулась практично до кордонів 1792 року, і октроював конституцію, відому як «Хартія 1814 року», яка встановлювала в країні конституційну монархію. Незважаючи на задекларовану «рівність всіх французів перед законом, незалежно від чинів і титулів», Людовик XVIII активно сприяв переслідуванню прихильників поваленого імператора і республіки, свобода слова існувала лиш номінально, а селянство і купецтво зазнало утисків дворян, що повернулись з еміграції. Незадоволеною була і наполеонівська придворна знать, яка, хоча і була прийнята до нового двору, але відчувала там себе скутою, й офіцерство через велике скорочення армії і загалом зневажливе до нього ставлення.
Уважно стежачи за подіями на батьківщині, де реставрація Бурбонів викликала невдоволення серед всіх верств населення — «вони нічому не навчилися і нічого не забули», як зауважив з цього приводу Талейран, — жорстким протистоянням союзників по колишній антифранцузькій коаліції, які на Віденському конгресі підводили підсумки переможних воєн, Наполеон вирішив діяти: після 9 місяців і 21 дня заслання на острові Ельба він з невеликим військом повернувся до Франції і, не зустрічаючи на своєму шляху практично жодного опору, менш, ніж за три тижні увійшов у Париж, з якого зраджений армією Людовик XVIII з родиною, урядом і найближчим оточенням 19 квітня 1815 року виїхав до Нідерландів й оселився в Генті.
Тріумф Наполеона тривав не довго — вже 18 червня його війська були розгромлені під Ватерлоо союзниками по Сьомій антифранцузькій коаліції. Не чекаючи завершення битви, імператор відправився в Париж, куди прибув ополудні 20 червня, через дві годин після того, як звістка про поразку дійшла столиці. Він негайно зібрав уряд, якому відверто доповів про критичний стан справ, заявивши з притаманною йому самовпевненістю, що для порятунку країни необхідні екстраординарні заходи, «…щось на зразок тимчасової диктатури. Задля безпеки країни я можу взяти владу й сам, але було б краще, якщо її мені надасть парламент». Бачачи нерішучість членів уряду, він запропонував їм висловитись, у відповідь на що Жозеф Фуше заявив, що єдиним заходом, від якого залежить безпека країни, буде підтримка обох палат парламенту, які у ситуації, що склалась, безумовно підтримають імператора. Це була відверта неправда, адже Фуше як міністр поліції краще за інших знав про політичний хаос у країні і непримиримі позиції фракцій парламенту, який не підтримає диктатуру, що й сталось наступного дня: 21 червня палата представників за пропозицією маркіза Лафаєта прийняла резолюцію, якою, зокрема, оголосила свої засідання постійними, а будь-яку спробу її розпустити — державною зрадою. Резолюція Лафаєта була без змін підтримана і палатою перів.
Не очікуючи подібного демаршу, Наполеон направив у парламент свого брата Люсьєна, який марно до вечора намагався переконати депутатів, що надзвичайні повноваження потрібні імператору задля мобілізації нації і щоб вберегти країну «від долі Польщі» й пропонував депутатам об'єднатися з главою держави. Натомість спеціально обрана комісія з 10 депутатів підтримала чергову пропозицію Лафаєта і о 23-й вечора проголосувала за ультимативну вимогу відставки Наполеона. Проінформований про це імператор довго зважував можливі наслідки силового розгону парламенту, але все ж опролудні 22 червня 1815 року продиктував Люсьєну заяву про зречення на користь свого сина Наполеона II при регентстві його матері імператриці Марії Луїзи.
Через годину Фуше зачитав заяву Наполеона у палаті представників, де вона була зустріта мовчанням і тишею.
Того ж дня двома палатами парламенту було затверджено Тимчасовий уряд з п'яти чоловік на чолі з Жозефом Фуше, який офіційно оголосив Наполеона Бонапарта позбавленим влади, але не підтвердив прав на престол його 4-літнього сина і за фактичної відсутності монарха не порушив питання про призначення регента. Не маючи достатньо військ, щоб захистити Париж, уряд своєю першочерговою задачею бачив припинення бойових дій, і 25 червня Фуше зумів переконати Наполеона переїхати у його приміську резиденцію Мальмезон, вважаючи присутність колишнього імператора в столиці основною перешкодою для переговорів про перемир'я з фельдмаршалами Веллінгтоном і Блюхером, війська яких невпинно просувались углиб Франції.
У цей час маршал Сульт, який під Ланом зібрав рештки розбитої від Ватерлоо французької армії, повів її до Суассона, де з'єднався з підрозділами маршала Груші. Наполеон звернувся до них із закликом не складати зброю. Навчений досвідом попереднього року, коли армія, направлена Людовиком XVIII на упокорення Наполеона, перейшла на його на бік і фактично поновила на троні, 26 червня Тимчасовий уряд за ініціативою Фуше усунув від влади й Наполеона II, проголосивши, що віднині він діє від імені «французького народу». Отримавши про це звістку, Людовик XVIII того ж дня прибув у Камбре на півночі Франції, де оприлюднив складену Талейраном прокламацію, якою оголосив амністію всім (окрім «підбурювачів»), хто служив Наполеону протягом «100 днів», визнав свої «можливі» помилки під час Першої реставрації — «бувають часи, коли найліпші наміри недостатньо очевидні або іноді навіть вводять в оману» — і пообіцяв прийняти нову конституцію, яка на цей раз по-справжньому гарантуватиме демократичні свободи та рівність усіх перед законом.
Коли 29 червня передові частини прусської армії підійшли до передмість Парижу, Наполеон виїхав у Гасконь, де після двох тижнів невдалих спроб відбути до США здався британцям у порту Рошфор. Тим часом 2 липня біля містечка Іссі армія Блюхера розбила корпус генерала Домініка Вандама і 4 липня французький уряд був змушений прийняти нав'язані умови перемир'я, за яким французькі війська були виведені «за Луару», і 7 липня англо-прусська армія урочисто увійшли в Париж.
Того ж дня Тимчасовий уряд Фуше подав у відставку.
Опозиційно налаштовані до Бурбонів депутати обох палат неодноразово звертались до Артура Веллслі з пропозицією запросити на французький престол іноземця, однак через відсутність відповідних повноважень і в силу власних переконань («[Людовик XVIII] — найкраща запорука збереження цілісності Франції») вона підтримки не знайшла, і 8 липня 1815 року Людовик XVIII в'їхав у столицю, де в палаці Тюїльрі йому був влаштований настільки багатолюдний прийом, що, за словами Веллслі, він «не міг навіть поговорити з королем».
9 липня Людовик XVIII призначив Шарля Моріса де Талейран-Перигора Міністром-президентом.
Проведені 15 серпня за новою багатоступеневою системою з введенням принципу майнового цензу вибори в палату депутатів засвідчили перемогу партії ультрароялістів, яка прагнула відновлення абсолютної монархії, і законодавчо підтримала «білий терор» проти прихильників Наполеона, розв'язаний всупереч обіцянкам короля не карати за політичні злочини проти Бурбонів. Лише в січні 1816 року було введено закон про «амністію повну і досконалу», однак, з виключенням цілих категорій осіб, в тому числі всіх «вбивць царів», тобто членів конвенту, які підтримали страту Людовика XVI, якщо вони при цьому взяли будь-яку посаду від «узурпатора [Наполеона]», які підлягали пожиттєвому вигнанню з Франції.
Спираючись на партію ультрароялістів, очолювану його братом Карлом, графом д'Артуа, вже 26 вересня 1815 року Людовик XVIII відправив у відставку «революціонера» і «вбивцю принца крові герцога Енгієнського» Талейрана, якому на зміну прийшов Арманд-Еммануель дю Плессі, 5-й герцог Рішельє. У листопаді він підписав ще один договір з країнами-переможцями, яким кордони Франції були повернуті у межі 1790 року, на неї було накладено контрибуцію у розмірі 700 мільйонів франків і зобов'язання утримувати окупаційні армії протягом наступних п'яти років. Користуючись положенням особистого друга російського імператора Олександра I, при штабі котрого Рішельє перебував протягом наполеонівських «100 днів», він доклав чимало зусиль для прийняття восени 1818 року Аахенським конгресом рішення про дострокове виведення з Франції окупаційних військ і її приєднання до Священного союзу Австрії, Росії та Прусії, створеного для придушення революцій і дотримання рішень Віденського конгресу 1814-15 років, який перекроїв карту Європи після розгрому Наполеона.
Останні роки життя Людовик XVIII страждав від ожиріння, подагри, гангрен в обох ногах та хребті й помер бездітним 16 вересня 1824 року у віці 69 років. Французький престол успадкував його молодший брат граф д'Артуа, який прийняв ім'я Карла X. Ще в роки Великої революції він став одним з перших емігрантів й визнаним вождем всіх контрреволюційних сил, а в роки Першої реставрації Бурбонів згуртував навколо себе всі монархічні угрупування французького суспільства. Його реакційне правління було недовгим — вже через шість років Липнева революція змусила Карла X зректись престолу й він став останнім Бурбоном на престолі Франції. Відразу після зречення Карл X емігрував до Великобританії, звідки переїхав до Австрійської імперії, де й помер в 1836 році від холери.
За нової влади Шарль Талейран, який попередні чотири десятиліття послідовно підтримував і зраджував всі протиборчі режими, не гребуючи хабарями при вирішенні державних і міжнародних питань, погодився стати послом у Сполученому Королівстві й доклав чимало зусиль для легітимації правління «короля-громадянина» Луї Філіпа I Орлеанського, зближення Франції і Британії й розчленування Нідерландів. Відставлений у 1838 році з причини чергового скандалу, коли підкуплений голландським королем, він намагався запобігти входженню Антверпена до новоствореної Бельгії, Талейран знову зацікавився релігією, з якої починав свою кар'єру й в передчутті смерті примирився з римо-католицькою церквою, отримавши від папи відпущення всіх гріхів, про що сучасники жартували, що Талейран «все життя обманював бога, а перед смертю обманув й сатану».
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Перший Бурбон на престолі Франції, 1594
• Перша реставрація французьких Бурбонів, 1814
• Правління 100 днів Наполеона Бонапарта, 1815
• Друге зречення Наполеона Бонапарта, 1815
• Липнева революція, 1830