З Тридцятирічної війни Швеція вийшла переможцем і гарантом Вестфальського мирного договору 1648 року, за яким приєднала до своїх володінь герцогства Бремен і Вердер, всю східну та частину західної Померанії. У наступних успішних війнах вона відвоювала у Данії провінції у південній Швеції (включаючи ландскапи Сконе, Галланд, Смоланд та Блекінге), у Речі Посполитої — Ліфляндію, що разом з раніше підкореними Фінляндією, Інгерманландією і Естляндією дало Швеції повний контроль над Балтійським морем. Несподівана смерть у 1697 році короля-реформатора Карла XI і сходження на престол його 15-літнього сина, який не проявив інтересу до державних справ, віддаючи перевагу легковажним розвагам, дали підстави Данії, Саксонії та Московії сподіватись на реванш, і у 1700 році вони уклали антишведську військову коаліцію.
Проте «витягнути [Карла] з батьківських ботфортів і покарати різками», як говорив саксонський курфюрст і виборний польський король Август II Сильний, не вдалось: у травні невдачею завершилась піврічна саксонська облога Риги, у серпні, коли під Копенгагеном висадився шведський десант, — з війни вийшла Данія, а в листопаді під Нарвою був нещадно розбитий московський цар Петро I. Втім, розвивати успіх у східному напрямку Карл XII не став, натомість рушив у Польщу, за два роки зайняв більшу її частину з Краковом, Торунем і Варшавою включно, й домігся усунення Августа Сильного, змушеного у 1706 році зректись престолу на користь лояльного Швеції познанського воєводи Станіслава Лещинського.
Укладений в 24 (13 за ст. ст., 14 за шведським календарем) вересня 1706 року Альтранштедтський мирний договір, який польські сучасники подій називали «небаченою в історії капітуляцією», остаточно вивів з Великої північної війни останнього союзника Москви. Відправивши частину війська до Сканії, де все ще зберігалась небезпека датського вторгнення, і залишивши у Польщі 8-тисячний загін для підтримки Лещинського, взимку 1708 року із 40-тисячною армією Карл XII перейшов вкриту льодом Віслу, щоб завдати вирішальної поразки Петру I.
Розпочавши з переконливих перемог під Гродно і Могилевом (нині — Білорусь), у вересні шведи зазнали першої невдачі на підступах до зведеного на фактично їх землях Санкт-Петербурга, а в жовтні корпус генерала Адама Левенгаупта був розбитий біля села Лісна (нині — Білорусь). Незважаючи на це, тогочасна Європа вважала «положення нещасного [московського] царя безвихідним». Імовірно так вважав й сам Петро I, який наказав вивезти скарби з московського Кремля, куди натомість звозилось зерно і де копались колодязі на випадок облоги, а по всьому царству звелів засипати діючі церкви землею, перетворюючи їх на імпровізовані форти, та його багаторічний соратник і порадник гетьман Іван Мазепа, під владою якого ще з часів придушення повстання Семена Палія в 1704 році опинилась крім Лівобережної й Правобережна, формально підпольська, Україна.
Маючи достатньо об'єктивних причин, особливо в роки війни, бути невдоволеним Москвою, імовірно, не останню роль зіграли й особисті мотиви — наполегливі чутки про бажання царського фаворита Олександра Меншикова стати гетьманом підштовхнули Мазепу до таємних переговорів зі Станіславом Лещинським, які він вів з 1706 року за посереднитва своєї куми і тітки польського короля княгині Анни Дольської. Кілька років виношуючи плани воз'єднання обох берегів Дніпра у складі Речі Посполитої на умовах Гадяцької унії, Мазепа, втім, виявився не готовим до появи у своїх володіннях Карла XII, який не встиг завершити воєнну кампанію до настання холодів і мав намір перезимувати на Україні. Лише дізнавшись, що навперейми шведам до Батурина з військом прямує Меншиков, Мазепа зважився «покинути ворожу владу Москви, що багато років у злобі плекала намір винищити останні козацькі права і вольності» і з невеликим загоном 8 листопада прибув у ставку шведського короля, разом з яким через три дні форсував Десну поблизу Мезина (нині — село Коропського району у Чернігівській області).
Через зраду прилуцького обозного Івана Носа 12 листопада 1708 року впала гетьманська столиця Батурин, після чого, дізнавшись про наказ Петра обрати нового гетьмана, Мазепу полишив врятований ним кілька років перед тим від царської розправи миргородський полковник Данило Апостол. Але стати гетьманом йому не судилося — 14 листопада у Глухові за наполяганням Петра I ним був обраний багаторічний соратник Мазепи стародубський полковник Іван Скоропадський. Втрата півночі Гетьманщини порушила плани Мазепи і Карла й після спалення у грудні Меншиковим Гадяча й Охтирки шведському війську довелось зимувати у взятих з боями Ромнах та містечках Котельня і Опішня (нині — Полтавська область).
Скрутні умови суворої зими, бої за фортецю Веприк у січні і Красний Кут у лютому 1709 року завдали шведам великих людських втрат й з приєднанням до них у березні 7-тисячного загону запорожців на чолі з давнім опонентом Мазепи отаманом Костем Гордієнком і першим теплом вони рушили до Полтави, де були великі склади продовольства і боєприпасів. Оточене земляним валом місто на високому правому березі Ворскли за версту від ріки захищав гарнізон з чотирьох батальйонів і 4 тисячі московського війська, що в кінці квітня прийшло на підмогу. Згодом до Полтави прибув 7-тисячний кавалерійський загін царського генерала Карла Ренне, який став табором навпроти міста на лівому березі Ворскли. Завадити шведам штурмувати Полтаву він не зміг, проте через брак обложної артилерії їх багаточисельні спроби виявились безрезультатними.
Тим часом через зраду Гната Галагана, який зі своїм полком компанійців ще в грудні полишив Мазепу, московським військом було проведено каральну операцію проти запорожців і 25 травня зруйновано Чортомлинську Січ. Уцілілих її захисників Галаган посадив на палю та пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах козакам, які ховалися у плавнях. Згодом були захоплені козацькі фортеці Келеберда, Переволочна, Старий і Новий Кодак, що позбавило Карла XII і Мазепу можливості отримати допомогу від кримських татар.
У кінці травня до Полтави прибула піхота на чолі з генерал-фельдмаршалом Борисом Шереметєвим і кавалерія генерала Олександра Меншикова. Вони стали табором біля села Крутий Берег за три версти від Полтави, відділені від неї рядом неперервних шведських укріплень, з яких вівся неперервний обстріл міста. 15 (4) червня 1709 року у розташування своїх військ прибув Петро I. Щоб зняти облогу Полтави, на проведеній через два тижні нараді ним було прийнято рішення дати шведам генеральний бій, і 24 (20) червня московська армія переправилась на правий берег Ворскли й стала табором коло Сем'янівки, де генералом Ренне вже були зведені укріплення: десять редутів у формі букви «Т» вістрям на південь в коридорі між двома лісами. До бою було приведено 25 тисяч піхоти і 15 тисяч кавалерії, яких підтримувала артилерія зі 102-ма (за іншими даними — 302-ма) гарматами; невдовзі у московський табір прибуло 8 тисяч козаків Скоропадського.
Маневри росіян не залишились непоміченими шведами і після чергової невдалої спроби 3 липня взяти приступом Полтаву, Карл XII вирішив упередити супротивника. Під захистом двох кавалерійських полків був залишений обоз і більша частина артилерії, до якої практично не залишилось боєзапасу, а ще два батальйони піхоти, 4 драгунських полки і три тисячі козаків були відправлені захищали пости вздовж Ворскли аж до Нових Санжарів на випадок можливого відступу. Це значно ослабило й так малочисельну армію Карла, який зміг виставити на бій лише 17-тисячне військо у складі 30 батальйонів піхоти і 14 полків кавалерії.
Шикування шведів почалось у ніч проти 8 липня (29 червня) 1709 року й завершилось о 2-30. Позаду чотирьох колон піхоти, з великим запізненням шістьма колонами розмістилось майже 8 тисяч рейтарів і драгунів та тисяча гусарів. Поранений напередодні випадковою кулею Карл XII оперативне командування передав фельдмаршалу Карлу Густаву Реншюльду, але перебував у безпосередній близькості до своїх військ. Висланий ним у розвідку рекогносцирувальний кавалерійський загін генерала Вольмара фон Шліппенбаха був досить швидко виявлений супротивником, й підняті по тривозі росіяни почали готуватись до оборони.
Втративши можливість атакувати зненацька, шведи скликали раду й лише о четвертій ранку зрештою почали бій. За півгодини було захоплено два російських редути, але третій взяти не вдалось. Не маючи чіткого плану дій, ліве крило шведської піхоти продовжило рух вперед, в той час як праве, яким командував генерал-майор Карл Рос, зупинилось біля третього редуту. Тим часом російська кавалерія, вишикувана у бойовий порядок на рівні поперечних редутів, стримала кілька атак шведськиих драгунів, після чого відійшла на головну позицію біля укріпленого табору. Пройшовши лінію фронтальних редутів, шведська піхота опинилась під прицільним вогнем ворожої артилерії й з великими втратами відступила на безпечну відстань, очікуючи повернення кінноти.
У битві, початок якої шведи розцінили як успішний, настала тимчасова пауза, під час якої генерал Рос, втративши до 40% особового складу під час непідготовленої атаки третього редуту, вимушено відступив у Яківецький ліс. Опинившись відірваним від основних сил, він був несподівано атакований московською піхотою і драгунами, під натиском яких відступив далі на південь аж до Полтави, де намагався сховатись у покинутих шанцях, але зрештою о 9-30 з кількома батальйонами і ескадронами здався в полон.
Так і не дочекавшись повернення Роса й не знаючи про його місцеперебування, близько 7-ї ранку шведи почали шикуватись до вирішального бою. Маючи лише 6 тисячі піхоти, вони стали в одну лінію, яка попри великі відстані між батальйонами виявилась на 500 метрів коротшою за щільну двокілометрову лінію супротивника, в якій у два ряди розмістилось близько 17 тисяч чоловік. Майже удвічі шведи програвали і у кавалерії, проте Карла це бентежило: ставка була зроблена на відбірні підрозділи каролінерів і рейтарів, які мали вирішити долю бою. Він почався о 9-й ранку з атаки шведської піхоти. Підтримана кавалерією, вона потіснила лівий фланг росіян, проте на правому успіху досягти не зуміла. Потужний мушкетний і артилерійський вогонь порушив єдність шведської лінії, розриви між батальйонами якої небезпечно збільшились до двох сотень метрів. Після флангового удару драгунів Меншикова правий шведський фланг зазнав великих втрат і почав безладний відступ, який об 11-й переріс у втечу Будищенським лісом.
Зрозумівши, що битва програна, Карл XII дав сигнал до відступу, під захистом кавалерії генерал-майора Карла Крейца з боєм вирвався з оточення, і близько полудня дістався до обозу в селі Пушкарівка, де до них приєднались підрозділи, що стримували полтавський гарнізон і перебували в резерві, й надвечір вони разом з козаками рушили до Дніпра. Слідом за ними послідувала решта вцілілої шведської армії, яку того дня переслідувати ніхто не став.
Через брак плотів і човнів під Переволочною на Правобережжя переправитись вдалось лише півторатисячному шведсько-козацькому загону разом з Мазепою і Карлом та двома генералами, а 13 558 солдатів і офіцерів на чолі з генералом Адамом Левенгауптом та прем'єр-міністром Швеції Карлом Піпером 10 липня (30 червня) здались відправленим їм навздогін драгунам все того ж Меншикова, хоча чисельно шведське військо переважало супротивника. Ще 1 847 шведів потрапило у полон під Полтавою, де на полі бою полягло 9 234 чоловік. Перемога росіян, що втратили 1 345 чоловік убитими і 3 290 пораненими, була безумовною, що засвідчили захоплені 142 шведських стяги.
Наступного дня в Переволочну прибув Петро I і навздогін втікачам відправив двотисячний загін драгунів генерал-майора Григорія Волконського. За кілька днів біля переправи через Буг йому вдалось узяти в полон біля 250 чоловік, але більшість шведів і козаків 17 липня дістались Очакова. Там до них дійшли вісті про капітуляцію генерала Левенгаупта, який вчинив «усупереч наказу та військовому обов'язку,.. завдавши непоправної втрати... через особисту легкодухість», як згодом відгукнувся про цю новину Карл XII. У супроводі лише 543 чоловік вони з Мазепою зрештою дістались Бендер у підосманській Молдові, де, не в змозі пережити свій крах, 69-річний гетьман занеміг і через два місяці помер. За наказом Петра I 12 листопада 1709 року у Троїцькій церкві в Глухові за присутності київського митрополита Іоасафа (Кроковського) Мазепі була оголошена анафема. Царським розпорядженням державним та церковним структурам було наказано знищити все, що нагадувало б про гетьмана, майно якого було конфісковане і роздане московським вельможам та козацькій старшині у винагороду за вірність.
Невдалий східний похід мав для Карла XII далекосяжні й згубні наслідки. Ініційована не без його дипломатичних зусиль Російсько-турецька війна попри поразку Петра I під час Прутського походу стратегічних успіхів Швеції не принесла, а тим часом на польському престолі поновився лояльний Москві саксонський курфюрст Август II Сильний. У 1713 році Московське царство окупувало Естляндію і Фінляндію. Ставши фінансовим і політичним тягарем для султанського двору, Карл XII був змушений залишити межі Османської імперії й у кінці 1714 року зрештою повернувся на батьківщину, що за 5 років його відсутності опинилась у стані глибокої економічної кризи і війни з Пруссією, Ганновером, Данією та Великою Британією.
Поклавши питання внутрішньої політики та пошук дипломатичних шляхів укладення сепаратного миру на радників, Карл XII зібрав нову армію, з якою виступив проти Данії і 11 грудня 1716 року загинув під час облоги норвезької фортеці Фредрікшальд. З його смертю Швеція увійшла у тривалий період економічної і політичної стагнації й 10 вересня (30 серпня) 1721 року була змушена укласти в Ніштадті «вічний, справжній і непорушний мир», за яким визнала втрату Ліфляндії, Естляндії, Інгерманландії та південного сходу Фінляндії. Перемога Московського царства у Великій Північній війні знаменувала його перетворення на велику європейську державу й на відзнаку свого тріумфу вже 2 листопада 1721 року Петро I проголосив себе імператором всеросійським і батьком вітчизни.
Коментарі
Дивіться також
• Сходження на престол Петра I, 1682
• Битва під Нарвою, 1700
• Початок Великої Північної війни, 1700
• Батуринська різанина, 1708
• Помер гетьман Мазепа, 1709
• Конституція Пилипа Орлика, 1710
• Загибель Карла XII, 1718
• Петро I — перший імператор Росії, 1721