З кінця XIII століття, коли Філіп ІV Красивий розпочав активні централізаторські реформи, папа римський був невдоволений тим, що без його санкції французький король обклав духовенство великими податками, від сплати яких воно раніше було звільнене. В 1296 році Боніфацій VIII, палкий прихильник теократичної теорії, згідно з якою всі християнські монархи мають підкорятися верховній владі папи, котрому належить право прямого втручання у внутрішні справи християнської держави, видав буллу, в якій під загрозою відлучення Філіпа ІV від церкви заборонив стягувати податки з духовенства. Заручившись підтримкою Генеральних штатів, у 1302 році Філіп оголосив папу єретиком і направив у Рим свого легіста Гійома Ногарне, який заарештував Боніфація. Не витримавши такої ганьби і з огляду на вік, Боніфацій помер 11 жовтня 1303 року.
Під тиском Філіпа новим папою був обраний архієпископ Бордо Климент V, який переніс свою резиденцію у французьке місто Авіньйон. Це стало початком протистояння нового церковного центру з Римом, яке зрештою привело до т. зв. «Великої схизми» (або «Великого західного розколу»), коли по смерті Григорія XI, який зумів звільнитись з «Авіньйонського полону» у 1378 році зразу два (а з 1409 року — три) папи заявили свої права на Святий престол. Користуючись політичною і економічною кризою в ослабленій Столітньою війною Франції за ініціативою імператора Священної Римської імперії Сигізмунда І Люксембурга було здійснено спробу покласти кінець «Великій схизмі»: скликаний в 1414 році в Констанці XVI Вселенський собор скинув всіх трьох пап і 11 листопада 1417 року обрав новим понтифіком прихильного до Риму Мартіна V.
По смерті Мартіна V в 1431 році боротьба прихильників ідеї верховенства вселенських соборів з папством привела до нового церковного розколу, чим скористався король Карл VII, який досяг значних успіхів у війні і, замирившись 1435 році з Бургундією, позбавив прихильну Риму Англію сильного союзника. В 1437 році він тріумфально в'їхав у відвойований Париж, котрому, однак, не довіряв і вважав за краще залишатися в Буржі, своїй надійній резиденції на півдні Франції за Луарою. Користуючись тимчасовим затишшям у війні, він вирішив реорганізувати французьку церкву по-своєму, посилаючись на суперечливі рішення церковного собору, що з 1431 року засідав у Базелі з питань реформування церкви.
На скликаному у Буржі соборі, що проходив під егідою Карла VII у місцевому кафедральному соборі Св. Стефана за участі чотирьох архієпископів (Реймський Рено де Шартр (канцлер Франції), Турський Філіп де Коткік, Бурзький Генрі д'Авангор, Тулузький Дені Дю Мулін), 25 єпископів, великої кількості ігуменів, депутатів та представників різних університетів Франції, 7 липня 1438 року було прийняте рішення, відоме як «Прагматична санкція». Повторюючи з деякими змінами близько двадцяти пунктів Базельського собору, вона надала церкві Франції особливого статусу і задекларувала союз між сувереном і місцевим духовенством. Засудивши зловживання Святого престолу, «Прагматична санкція» відновила вільні вибори єпископів і абатів з рекомендації короля або його феодалів, проголосила верховенство церковних соборів над папою, якому забороняла збирати аннати і роздавати бенефіції, розглядати апеляції до розгляду справи королем і французькими судовими інстанціями і обмежувала його можливості зі збільшення певних податків й право відлучати від церкви.
Незважаючи на те, що Карл VII підтримав папу у його боротьбі з антипапою Феліксом V, Євгеній IV відмовився визнати «Прагматичну санкцію» і зажадав її відміни або кардинальної переробки. Його спроби переконати французького короля виявились марними і «Прагматична санкція» на довгі роки стала предметом гострих суперечок між папством і французьким католицизмом. Вона два рази скасовувалась наступником Карла VII його сином Людовиком XI, який у 1472 році уклав з папою Сікстом IV конкордат, відновивши деякі його права в обмін на дипломатичну підтримку в італійських справах.
У 1478 році «Прагматична санкція» була відновлена Галліканською радою Орлеану і діяла до 18 серпня 1516 року, коли король Франциск I Ангулемський, що попереднього року захопив Мілан, утвердивши французьку владу в Ломбардії, уклав з Левом X в Болоньї конкордат, за яким за папою було поновлено право бути верховною інстанцією церковного суду, а французькому королю, в свою чергу, надавалося право призначення на вищі церковні посади, включаючи єпископів, які раніше, як правило, обиралися на кафедральних соборах. Таким чином, на території Франції було остаточно юридично закріплено підлегле становище церкви по відношенню до королівської влади й частково розв'язане питання секуляризації церковних земель. Болонський конкордат був підтверджений на П'ятому Латеранському соборі 1512-17 років і діяв аж до Великої французької революції 1789 року.
Коментарі
Дивіться також
• Розкол християнства, 1054
• Коронація Карла VII Звитяжного, 1429
• «Акт про супрематію» Генріха VIII, 1534
• Аугсбурзький релігійний мир, 1555
• Нантський едикт, 1598