Один із провідних більшовиків, який брав активну участь у Жовтневому перевороті, Микола Скрипник за наполяганням Володимира Леніна був відряджений до України після проголошення радянської УНР. Там він був призначений народним секретарем у справах праці, а вже з березня 1918 року — головою Народного секретаріату (уряду). Як на цій посаді, так і на інших, які він обіймав протягом наступних років (очолював наркомати держконтролю, внутрішніх справ, юстиції, освіти, обіймав посаду Генерального прокурора УСРР) Микола Скрипник стояв на сторожі українських інтересів і перетворився на символ лояльної до українців національної політики більшовиків. Найбільшого впливу йому вдалося досягти на посаді Наркома освіти, яку він займав з лютого 1927-го по лютий 1933 року.
Здійснювана під керівництвом Скрипника політика українізації мала значні успіхи. Навіть після початку репресій проти української інтелігенції, старт яким дала «справа СВУ», йому вдалося не лише не згорнути, а навіть посилити українізаційні процеси. «Скрипниківська українізація» певною мірою послабила спротив колективізації та іншим заходам більшовицької влади, однак ліквідувати його не могла — Україна й далі залишалась головним осередком спротиву розпочатому у 1929 році другому комуністичному штурму. Мало того, сама по собі така українізація виходила за відведені їй Кремлем межі, оскільки не стільки формувала лояльність українців до більшовицького уряду, скільки стверджувала окремішність українського народу.
Доки в триваючому упокоренні України це було меншим злом, у Кремлі його терпіли — Йосиф Сталін на прикладі 1919 року добре пам'ятав до чого може призвести поєднання національного та соціального чинника у спротиві більшовицькій політиці і намагався уникнути схожої ситуації, за якою повстанський потенціал України міг реалізуватися повною мірою. Але після того, як терор голодом унеможливив масовий спротив українського суспільства настала черга зміни курсу в національній політиці.
Старт боротьбі з «петлюрівською українізацією» було дано постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року. Однак, як свідчать документи, «цапи-відбувайли» були визначені не відразу й Скрипник певний час був поза підозрою. Здавалося, що основний удар як вищезгаданою постановою, так і під час лютневого 1933 року пленуму ЦК КП(б)У спрямовувався проти колишніх боротьбистів — Панаса Любченка та Андрія Хвилі. Відразу після пленуму Любченко відправився до Москви з ретельним обґрунтування власної «невинуватості» і звинуваченнями Скрипника, а його аргументи, викладені в листі до Сталіна у лютому 1933 року, стали основою для звинувачення Наркома освіти в націонал-ухильництві.
Наприкінці лютого Скрипника було знято з посади Наркома освіти і з цього часу національно-культурне будівництво в Україні, яке раніше ставили у приклад іншим радянським республікам, стало об'єктом посиленого «очищення» та пошуку винних за катастрофу на селі. Відмовившись у січні 1933 року під тиском обставин від другого комуністичного штурму та наголосивши на тому, що «саме помилки й промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з головних причин прориву 1931-1932 рр.», Кремль намагався зняти з себе провину за нищення українського села і домогтись бажаної уніфікації національно-культурних процесів.
Ні самому Скрипнику, ні його прихильникам не надавалася можливість якось пояснити свої дії. Вони були відрізані від засобів масової інформації та й самі не бажали йти проти лінії ЦК ВКП(б), а тим більше публічно дискутувати питання національної політики. Скрипник добре розумів несправедливість звинувачень у націоналізмі і знав, що насправді призвело до голоду. За спогадами сучасника на питання, чому він не бореться за правду, Скрипник рішуче заявив: «Не можна! В цьому вся суть. Це нанесе великої шкоди партії. Не всю правду можна сказати зараз партії та народу. Це може призвести до розколу, до катастрофи. Це озброїть ворогів і багатьох відштовхне від нас». Але водночас він і не став активним учасником кампанії боротьби проти «українського націоналізму», не зрадив людей, з якими тривалий час плідно співпрацював, не погодився вже навесні 1933 року на посаду генерального прокурора СРСР, проти введення якої він категорично виступав.
Отримавши вказівки з Москви, новий фактичний керівник України Павло Постишев з червня всіляко намагався схилити Скрипника до принципового визнання допущених помилок. 10 червня він виступив із промовою на червневому пленумі КП(б)У, у якій висунув Скрипнику звинувачення у покриванні «національних ухильників», «шкідників» і «контрреволюціонерів» у Наркоматі освіти. Серед антискрипниківських аргументів пролунав і закид у підтримці використання літери «ґ», яка, мовляв, служила «польським панам», бо допомагала відокремити українську мову від російської.
27 червня врятований від вже майже оголошеної у лютому обструкції Андрій Хвиля теж публічно виступив проти скрипниківської політики в мовознавстві та заявив, що такого роду національний ухил спричинився до труднощів влади у заготівлі зерна: «Основна причина помилок у кампанії хлібоздачі минулого року в тому, що в багатьох партійних організаціях України не було належної більшовицької пильности й непримиренности до ворожих елементів, які, користуючись з цього, шкодили нам на всіх дільницях нашого будівництва. […] А наш Наркомос не тільки не викрив шкідництва, а навпаки — потурав шкідницьким елементам. Ще гірше, що сам нарком освіти тов. Скрипник давав змогу цим елементам прикриватися його виступами в питаннях мовознавства. […] Тов. Скрипник не міг не знати, що він сам став на шлях відчуження української мови від російської та наближення її до польської».
Незважаючи на такі звинувачення, змусити Скрипника до визнання принципової неправильності здійснюваного ним курсу повною мірою не вдалося: хоча він й відзначав, що у його роботі було чимало недоліків, проте принципів своїх не зрадив. Чотири рази у резолюціях політбюро ЦК КП(б)У звучала пропозиція колишньому наркому освіти написати покаянного листа та всі документи, які Скрипник подавав на розгляд керівництва КП(б)У, не задовольняли Постишева, котрий потрібного «зізнання» отримати так і не зміг.
3 липня 1933 року, отримавши третього такого листа Скрипника та ще не опрацювавши його, члени політбюро ЦК КП(б)У ухвалили рішення про проведення 7 липня широкого зібрання харківського активу, на якому мав виступити секретар (з лютого 1933) ЦК КП(б)У Микола Попов з доповіддю «Про націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з ними». Очікувався також виступ Скрипника з покаянням, лист-статтю якого збиралися опублікувати саме до цих зборів. Оскільки наступного дня виявилося, що нове «зізнання» не задовольняє Постишева, то 5 липня політбюро останній раз запропонувало Скрипнику усе-таки написати листа. При цьому у постанові зазначалося, що в основі такого зізнання «мають бути положення, висунуті тов. Постишевим». Водночас було наголошено, що зібрання харківського активу відбудеться у будь-якому разі.
6 липня «Вісті ВУЦВК» опублікували статтю Панаса Любченка, у якій відверто наголошувалося на тому, що саме Скрипник відповідальний за «куркульський український націоналістичний» саботаж у мовознавстві, літературі та історичній науці. Саме такого роду визнання колеги по політбюро ЦК КП(б)У, членом якого ще залишався Микола Скрипник, очікували від нього. Але після того, як вранці 7 липня 1933 року на засіданні політбюро його члени в черговий раз накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння, він зрозумів, що вже нічого змінити не можна і після засідання покінчив життя самогубством. За спогадами першого ректора відновленого Харківського університету Якова Блудова, помираючи на руках Косіора, він просив вибачення тільки за цю — справжню — свою помилку.
Самогубство Скрипника зірвало наміри Кремля влаштувати показове цькування колишнього наркома освіти на найближчому пленумі ЦК КП(б)У, що передбачало також визнання Скрипником власних помилок. Однак загалом воно не змінило впровадження нового курсу більшовицької національної політики, хоча певним чином і загальмувало його.
У листопаді 1933 року на пленумі ЦК КП(б)У з ретельно відредагованою особисто Сталіним промовою з питань національної політики виступив генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. Рішенням пленуму саме український націоналізм, на відміну від означеного раніше великодержавного шовінізму, було визнано основною небезпекою в національному питанні в Україні. І хоча певні коливання в національній політиці і надалі нерідко відбувалися, по суті вона залишалася незмінною до останніх днів існування СРСР. Водночас усе життя та діяльність і навіть смерть відданого більшовика Миколи Скрипника вплинули на те, що відверто асиміляційний курс в Україні комуністичний Кремль вважав неможливим.
Коментарі
Дивіться також
• Відставка Християна Раковського, 1923
• Боротьба з «петлюрівською українізацією», 1932
• Останній маніфест Миколи Хвильового, 1933
• «Український націоналізм — головна небезпека на Україні», 1933
• Розстріл Постишева, Косіора і Чубаря, 1939
• Помер Володимир Винниченко, 1951