Настанову на створення єдиної для всієї України організації більшовиків ЦК РКП(б) вперше ухвалив у грудні 1917 року. Така позиція стала наслідком проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки в межах дев'яти губерній. Першою спробою створити всеукраїнське об'єднання стало скликання у Києві 16-18 грудня 1917 року обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Реально всеукраїнським він не став через відсутність делегатів зі Сходу України та Одещини, однак саме ця подія стала першим кроком на шляху створення майбутньої КП(б)У, назву котрої у грудні 1917 року було затверджено як «РСДРП(б) — Соціал-демократія України».
Незабаром змінилися обставини, а за ними — і деякі підходи до створення єдиної для всієї України організації. 19 березня 1918 року в Катеринославі завершив роботу ІІ Всеукраїнський з'їзд рад, який проголосив незалежність радянської України та вбачав своєю ту ж територію, що й УНР Центральної Ради. Основні керівні посади в уряді та Центральному Виконавчому Комітеті рад (совітів) України (ЦВК рад (совітів) України) дісталися більшовикам, які хоч і не мали на з'їзді відносної більшості, але завдяки союзу з нечисленними лівими українськими соціал-демократами забезпечили прийняття потрібних рішень. З огляду на те, що 15 березня ЦК РКП(б) вже остаточно (після майже півторамісячної паузи) підтвердив українську належність Донбасу, питання про створення всеукраїнської організації більшовиків було знову актуалізоване.
Одразу після закінчення з'їзду керівні органи радянської України перебазувалися до Таганрогу, де 19-20 квітня і відбулася партійна нарада більшовиків України, участь у якій взяли участь члени більшовицької фракції ЦВК рад України, члени Народного секретаріату, низка відповідальних працівників з різних регіонів України. Серед учасників наради були й ліві українські соціал-демократи, представники котрих були як в Народному секретаріаті, так і в ЦВК рад (совітів) України. Головним завданням наради стало створення тимчасового центру для підготовки з'їзду партійної організації комуністів-більшовиків України, яким і стало очолене Миколою Скрипником Організаційне бюро у складі 7 осіб.
На час проведення наради в Таганрозі загальноросійська партія більшовиків вже змінила свою назву — з березня це була «Російська комуністична партія (більшовиків)». Тому й про «соціал-демократію» в назві планованого всеукраїнського об'єднання більшовиків вже не йшлося. Більшістю голосів учасники наради відхилили озвучену Емануїлом Квірінгом пропозицію назвати майбутню організацію «Російською комуністичною партією на Україні» та затвердили внесену Скрипником назву «Комуністична партія (більшовиків) України».
Учасниками наради була також схвалена запропонована «лівими», або «киянами» (Георгій П'ятаков, Андрій Бубнов та ін.) резолюція про організаційні форми майбутньої партії, яка була мотивована умовами Брестського мирного договору. У ній йшлося про потребу заснувати окрему самостійну комуністичну партію, яка матиме свій ЦК і свої партз'їзди і буде зв'язана з РКП «через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)». У Кремлі такі ініціативи розцінили як загрозу — попри національний нігілізм очолюваної П'ятаковим частини «лівих», московське керівництво добре розуміло небезпеку «гри в самостійність», що могла перерости в усвідомлення економічної самодостатності України, а утворення організаційно відокремленої від РКП(б) Комуністичної партії України загрожувало незворотністю такої тенденції. Тому більшовицьке керівництво й особисто Володимир Ленін зробили все можливе, щоб змінити суть рішень Таганрозької наради. 3 травня під головуванням Леніна відбулося засідання ЦК РКП(б), результатом якої стала резолюція з двох частин: відкрита, де йшлося про відсутність заперечення проти створення окремої КП(б)У, і таємна — де наголошувалося, що КП(б)У має бути лише обласним органом РКП(б).
Спочатку Організаційне бюро по підготовці з'їзду планувало скликати його 20 червня, потім відкриття було перенесено на 1 липня. Але й до цього часу багатьом делегатам, зокрема, з Києва та Харкова, не вдалося добратися до Москви. Тому 2 липня було розпочато кількаденну приватну нараду делегатів, на якій і було визначено порядок денний партійного зібрання та після дебатів підтверджено назву «І з'їзд партійних організацій комуністів (більшовиків) України». На противагу пролунала пропозиція означити зібрання як «конференцію» (мовляв, з'їзд вказує на окрему партію), яка не була підтримана делегатами. На цій же нараді було вирішено відкрити з'їзд 5 липня 1918 року, а право ухвального голосу надати лише тим делегатам, які працювали на той час в Україні. З'їзд тривав до 12 липня і після затвердження порядку денного у першій його резолюції йшлося про оформлення організаційного злиття лівих українських соціал-демократів з більшовиками.
З'їзд підтвердив ухвалену в квітні назву партії — «Комуністична партія (більшовиків) України», визначив назву її керівного органу — «Центральний Комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ)» і остаточно затвердив форму зібрання — «І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України», під якою воно і увійшло в історію.
На з'їзді з більшості питань тривали запеклі дискусії. Одним із небагатьох питань, щодо якого майже не було незгод, стала резолюція про відносини між Україною та Росією, в котрій, зокрема, підкреслювалося: «Рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни». Хід самого з'їзду, обговорення питання про взаємини Росії та України, критичні оцінки діяльності та остаточний розпуск Народного секретаріату (в ухваленій І з'їздом резолюції наголошувалося, що «існування Народного секретаріату як центру радянської влади... є фікцією шкідливою») спонукає до висновку про те, що компартійне керівництво на той час вирішило не продовжувати гру у право націй на самовизначення. Зокрема, обраний першим секретарем ЦК КП(б)У Георгій П'ятаков під час дебатів заявляв: «Якщо на квітневій конференції наш погляд (про шкідливість позитивного ставлення до права націй на самовизначення — Г.Є.) не переміг, то віднині офіційний погляд безболісно здається до архіву».
Актуальне питання про підпорядкованість КП(б)У рішенням з'їзду було розв'язано у руслі бачення Кремля та «катеринославської» точки зору: «Об'єднати партійні комуністичні організації України в автономну в місцевих питаннях, Комуністичну партію України з своїм Центральним Комітетом і своїми з'їздами, але яка входить в єдину Російську Комуністичну партію з підпорядкуванням у питаннях програмних загальним з'їздам Російської Комуністичної партії, в питаннях загальнополітичних — ЦК РКП». Заздалегідь підготовленим списком було обрано 15 членів та 6 кандидатів ЦК КП(б)У, серед яких були і представники колишньої ЛУСД — Афанасій Буценко (член ЦК) та Петро Слинько (кандидат, з вересня 1918 — член ЦК).
В організаційному питанні з'їзд рекомендував розділити КП(б)У на чотири обласні організації — Київську, Одеську, Харківську та Катеринославську, які, як й інші місцеві органи, підпорядковувалися ЦК КП(б)У і лише через нього мати вести відносини з ЦК РКП(б).
Безумовну підпорядкованість керівництву РКП(б) по партійній лінії КП(б)У зберігала у роки національно-визвольних змагань, що давало певний час можливість гратися із визнанням формальної незалежності радянської України. Невдовзі після утворення СРСР у назві РКП(б) слово «російська» було змінено на «всесоюзна», а з 1952 року партія отримала нову назву — «Комуністична партія Радянського Союзу». Того ж року згадка про більшовиків була знята і в назві Комуністичної партії України. Обласною організацією КПРС, будь-яке рішення якої у Кремлі могли відмінити, КПУ залишалася до
Коментарі
Дивіться також
• Незалежність радянської УНР, 1918
• Визнання Росією незалежності УСРР, 1920
• Розпуск Української комуністичної партії, 1924
• Перша заборона Комуністичної партії України, 1991
• Друга заборона Комуністичної партії України, 2015