Катастрофічне положення Візантійської імперії змусило імператора Іоанна V в 1375 році визнати себе васалом Османської держави. Ситуація не змінилась на краще і за правління Мануїла II та його сина Іоанна VIII Палеолога, який задля порятунку держави і поліпшення стосунків з католицькими державами Європи ініціював укладання унії з Католицькою церквою.
Пропозиція василевса про об'єднання була прийнята задля зміцнення позицій Риму, які похитнулися після непопулярного правління пап наприкінці XIV — на початку XV століть, коли було встановлено супрематію (зверхність) собору над папою, підтверджену Базельським собором 1431 року, котрий також встановив свободу церковних виборів і відмінив ряд грошових зборів у папську скарбницю. Того ж року папа Євген IV оголосив про розпуск Базельського собору і скликав новий під власним керівництвом.
Собор був оголошений Вселенським і для розгляду розбіжностей між західною та східними церквами крім Іоанна VIII і Константинопольського патріарха Іосифа 4 березня 1438 року до Феррари прибули повноважні представники Александрійської, Антіохійської і Єрусалимської церков, митрополит Київський і всієї Русі Ісидір, делегації Валахії та Грузії, представники багатьох єпархій, вчені та богослови — всього понад 700 чоловік. Однак з самого початку на Соборі запанувала атмосфера взаємної недовіри й підозр, і з часом поширилась думка про нездатність делегатів ухвалити унію, прийнятну для обох сторін. Це підштовхнуло делегації Валахії, Трапезунда і Грузії залишити зібрання.
Наприкінці 1438 року у Феррарі почалася чума, від якої померло багато делегатів і папа наполіг на перерві в роботі Собору, але на вимогу греків засідання було перенесено до Флоренції. Поступово точка зору латинян на головний (канонічний) пункт розбіжностей — філіокве — завоювала все більше прихильників серед православних. У відповідь латиняни визнали, що Бог Отець є джерело й початок Божества, що Божественна сутність єдина, так само як і сходження Св. Духа. Було прийнято латинське вчення про посмертне очищення (молитвами Церкви) душ людей, що померли без відпущення гріхів. Також було визнано першість папи як наступника апостола Петра і його повне право керувати Вселенською церквою згідно із соборами й канонами, за яким другим після папи йшов Константинопольський патріарх зі збереженням всіх його прав і привілеїв включно з правом остаточного вирішення будь-яких питань віри без звертання до папи.
5 липня 1439 року сорок прелатів та папа Євген IV з боку латинян і візантійський імператор зі своїми тридцятьма трьома ієрархами на урочистому засіданні Собору підписали заключний Акт, що засвідчив другу за півтора століття спробу об'єднати дві частини єдиної колись Церкви. Наступного дня василевс імперії ромеїв Іоанн VIII прилюдно преклонив коліно перед папою й поцілував йому руку, що означало прийняття імператором тільки церковного, але не державного верховенства. У відповідь папа від імені західних держав зобов'язався в разі необхідності надати Константинополю допомогу військом і флотом.
Підписати Флорентійську унію відмовся брат імператора Дмитрій, митрополит Марк Ефеський (Константинопольський патріарх Іосиф письмово підтвердив положення унії, проте на момент її офіційного підписання помер), всі члени делегації Руської митрополії, крім митрополита Ісидора, а також ряд інших ієреїв. Не визнана вона була і Базельським собором, православними ієрархами Литовського князівства та помісним Собор єпископів у Москві, куди Ісидір прибув весною 1441 року з дружнім посланням від папи до князя Василія.
Ісидір був заарештований, проте зумів утекти і в кінці 1452 року прибув до Константинополя разом із тисячним військом для захисту міста. 12 грудня в церкві Святої Софії він вперше відслужив спільну обідню католиків і греків-уніатів за новим обрядом. Проте більшість православних міста не підтримали Ісидора — вони вийшли на вулиці з вимогою вигнати єретиків і заборонити їхнє вчення, а головнокомандуючий візантійським флотом Лука Нотарас виголосив тоді сакраментальну фразу: «Краще бачити в місті царюючу турецьку чалму, ніж латинську тіару».
Недивлячись на неприйняття унії духовенством Візантії, у січні наступного року папа Миколай V вислав на підмогу флот, який разом із генуезьким і венеціанським захищав Константинополь до 29 травня 1453 року, коли місто було захоплене військами турецького султана Мехмеда II і Візантійська імперія, яка існувала протягом 1123 років, припинила своє існування.
Коментарі
Дивіться також
• Папська держава, 754
• Розкол християнства, 1054
• Поділ Київської митрополії на дві юрисдикції, 1458
• Падіння Візантійської імперії, 1453
• 95 тез Мартіна Лютера, 1517
• «Акт про супрематію» Генріха VIII, 1534
• Аугсбурзький релігійний мир, 1555
• Берестейська унія, 1596
• Ужгородська унія, 1646