Першим європейцем на території сучасної Венесуели, був Христофор Колумб, який 1 серпня 1498 року висадився поблизу гирла ріки Оріноко. Наступного року у Південній Америці в складі експедиціїї іспанця Алонсо де Охеди побував італійський картограф Амеріго Веспуччі, який назвав селище аборигенів на півострові Гуахіра, які проживали в будинках, що стояли над водою на палях, Маленькою Венецією (Венесуелою). Поступово ця назва поширилась на деякі інші селища, а з кінця XVI століття — на все північне узбережжя Південної Америки.
У 1502 році Охедою було засноване перше на території Венесуели (і всієї Південної Америки) поселення європейців — колонію Санта-Крус (сучасна провінція Арагуа), яка проіснувала три місяці. У 1520 році було засновано перше постійне європейське поселення у Південній Америці — місто Нуево-Толедо (нині — Кумана), у 1567 році — Леон де Каракас (сучасний Каракас), дещо пізніше — Валенсія, Баркісімето та Меріда, і до кінця XVIII століття іспанці, подолавши опір місцевих племен, колонізували територію практично всієї сучасної Венесуели, яка входила до віце-королівства Нова Іспанія, а з 1717 року — до віце-корлівства Нова Гранада як генерал-капітанство.
Наполеонівські війни в Європі послабили імперську владу Іспанії — 6 травня 1808 року король Фердинанд VII був змушений зректись престолу на користь брата Наполеона Жозефа Бонапарта. Це змусило іспанців розпочати власну війну за незалежність від французів, що ослабило колоніальні адміністрації в іспанських володіннях. 19 квітня 1810 року в Каракасі відбулось відкрите засідання муніципальної ради, на якій було створено Верховну хунту, котра взяла на себе виконавчу та законодавчу владу, відмовившись підкорятись метрополії. Досить швидко подібні хунти були створені і в інших містах Венесуели, які визнали владу Верховної хунти Каракасу і закликали до скликання з'їзду венесуельських провінцій.
У грудні 1810 року на батьківщину повернувся Франсиско де Міранда, змушений емігрувати в 1806 році після невдалої спроби збройного повстання проти колоніальної адміністрації Венесуели. Він закликав до негайного проголошення незалежності, був призначений генерал-лейтенантом патріотичної армії Венесуели і завдяки об'єднанню навколо себе революційно настроєних людей, зумів переконати Конгрес венесуельських провінцій проголосити 5 липня 1811 року незалежність Венесуели у вигляді новї держави — Сполучених Штатів Венесуели.
21 грудня 1811 року Конгрес затвердив конституцію країни, за якою було створено двопалатний парламент і тріумвірат, що очолив виконавчу владу. Через те, що ряд провінцій не визнали новий уряд в Каракасі, в країні почалась громадянська війна, яка привела до економічної кризи та гіперінфляції, що налаштувало проти тріумвірату значну частину населення.
Щоб консолідувати владу, в липні 1812 року Франсиско де Міранда був призначений генералісімусом і отримав диктаторські повноваження, проте його армія, втративши організованість, зазнала ряд поразок від вірних іспанській короні військ. 25 липня 1812 року він був змушений капітулювати і Перша Венесульська республіка припинила своє існування.
Друга Венесульська республіка була проголошена Сімоном Боліваром 7 серпня 1813 року, проте вона також проіснувала лише рік. Остаточно свою незалежність Венесуела здобула 17 грудня 1819 року, коли конгрес із 26 делегатів, які представляли Венесуелу та Нову Гранаду зібрались у місті Агностура, обрали Сімона Болівара президентом об'єднаної країни, яка отримала назву Колумбія і включала сучасні власне Колумбію, Панаму, Венесуелу, Еквадор, північ Перу і пінічний схід Бразилії.
У 1829 році, після звинувачення Болівара у бонапартизмі і бажанні створити власну імперію, Венесуела вийшла зі складу Колумбії, яка остаточно розпалась через п'ять років.
Коментарі
Дивіться також
• Сімон Болівар — президент Колумбії, 1819
• Незалежність Мексики, 1821
• Незалежність Еквадору, 1822
• Незалежність Бразилії, 1822
• Федеративна Республіка Центральної Америки, 1823
• Незалежність Нижнього Перу, 1824