По закінченні Другої Світової війни у Польщі вціліло близько 210 тисяч з понад 3 мільйонів євреїв, до яких додалось ще біля 180 тисяч, котрі репатріювались із СРСР. Разом з тими, хто прибував з Радянського Союзу, було багато функціонерів режиму переконаного сталініста Болеслава Берута, що сприяло формуванню суспільної думки про причетність євреїв до впровадження нового комуністичного устрою держави. Перший погром у повоєнній Польщі відбувся 11 серпня 1945 року в Кракові, після чого акти антиєврейських насильств були зафіксовані в десятках сіл і міст, де формальним приводом до погромів ставали чутки про нібито спробу євреїв викрасти і здійснити ритуальне вбивство християнських дітей.
Увечері 1 липня 1946 року швець Валентин Блашчик звернувся у міліцію із заявою про тривалу відсутність свого восьмирічного сина, а через два дні, коли Генрік повернувся додому, він знову з'явився у місцевому відділі міліції, де повідомив, що весь цей час сина утримували в підвалі євреї, звідки той випадково врятувався втечею. 4 липня Валентин Блащик разом із сином і сусідом втретє прийшов до міліції, де хлопчик розповів, що його обманом заманили в підвал будинку, який він впізнав, йдучи з батьком у відділок.
Сержант Едмунд Загорський разом із шістьма іншими патрульними міліціонерами прибули до вказаного будинку, де заарештували людину, на котру вказав Генрік Блашчик як на свого викрадача, після чого розпорядився провести обшук усього будинку, біля якого почав збиратись натовп ґав. Щоб запобігти можливим ексцесам, о 10-30 за розпорядженням майора Владислава Спичай-Собчинського будинок був оточений кількома десятками солдатів внутрішніх військ та офіцерами внутрішньої безпеки, частина котрих самовільно увійшла до будинку і через деякий час почала стріляти у виявлених там людей.
За розпорядженням Спичай-Собчинського війська взяли під охорону лікарню, куди привозили жертв погрому, і додатковими підрозділами внутрішніх військ близько 14-00 вдалось зупинити насилля в Єврейському домі. Проте до того часу воно вже поширилось по всьому місту і за його межі — на платформах навколишніх станцій і в потягах, що прямували до Кельце, було вбито або викинуто з вагонів близько 30 євреїв.
Це змусило місцеву владу ввести у Кельце бронетехніку та підрозділи армії і внутрішньої безпеки, зусиллями яких погром вдалось зупинити близько 18-00 і заарештувати понад сто його учасників, в тому числі 34 солдатів і офіцерів армії та сил безпеки і 6-х міліціонерів. Того дня, 4 липня 1946 року, у Кельце загинуло 37 євреїв, 3 поляків та 35 осіб отримали поранення; кількість постраждалих у сусідніх населених пунктах та на залізниці достовірно встановити не вдалось.
Колективне поховання жертв погрому відбулось 8 липня на місцевому єврейському кладовищі за присутності вищих партійних і державних чиновників воєводства та керівників республіканських єврейських організацій. Наступного дня почався перший з десяти судових процесів, що тривали до грудня, — 11 липня 1946 року до страти було засуджено дев'ять чоловік, трьох — на довічне ув'язнення і ще десятьох — до семи років позбавлення волі. Наступні вироки були значно м'якшими, а з вищих керівників міліції і служби безпеки лише троє попали під суд та тільки комендант воєводського управліния міліції полковник Кузницький був засуджений до одного року ув'язнення.
Тривалий час погром у Кельце замовчувався у комуністичній Польщі і лише в 1990 році за ініціативи кандидата у президенти Леха Валенси на будинку №7 на вулиці Планти була встановлена меморіальна дошка. У 50-річницю погрому мер міста приніс вибачення євреям від імені міської громади, а у 2006 році президент Лех Качиньський назвав події в Кельце «величезною ганьбою для поляків і трагедією євреїв».
У 2004 році польський Інститут національної пам'яті завершив тринадцятилітнє розслідування подій в Кельце, дійшовши виснову, що жодна із десятка гіпотез про інспірування погрому зусиллями певних країн, політичних кіл чи окремих осіб не знайшла свого підтвердження, а він став результатом спонтанних дій в умовах трагічного переплетення історичних та тогочасних обставин суспільного життя.
Коментарі
Дивіться також
• Бабин Яр, 1941
• Остаточне вирішення «єврейського питання», 1942
• Волинська трагедія, 1943
• Операція «Вісла», 1947