У XVI столітті знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території (Чернігово-Сіверщину, Смоленськ) і його положення ще більше ускладнилося з початком у 1558 році Лівонської війни. В 1563 році був втрачений Полоцьк, що поставило Велике Князівство Литовське на межу катастрофи, коли з'явилася загроза його поглинання Московським царством.
Об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею започаткувала династична Кревська унія 1385 року, за яким великий князь литовський Ягайло проголошувався польським королем, — Велике князівство Литовське хоч і ставало формально васалом Польщі, однак залишалося при цьому самостійною державою. Головною опозиційною силою повного об'єднання були литовські магнати, які побоювалися втрати безлічі повноважень і прав, а також повного розчинення в польській шляхті без отримання високих постів в новій державі. Проти унії виступали також і магнати з території українських та білоруських територій, що остерігались обмеження своїх прав, привілеїв і земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо сильною для того, щоб не допустити унії.
Польща у свою чергу прагнула скористатися таким досить невтішним становищем Литви у своїх інтересах та поширити свій вплив на слов'янський схід. Крім того, існувала небезпека, що Литва з припиненням в особі Сигізмунда-Августа литовсько-польської династії Ягеллонів відокремиться від Польщі.
Розгляд питання про укладення унії розпочався 10 січня 1569 року на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні. Представники Литви пропонували загальний сейм для вибору короля на кордоні Литви і Польщі, коронування короля в Вільно литовської короною, скликання сеймів поперемінно в Литві та Польщі, призначення на посади в Литві лише її уродженців. Ці умови були неприйнятними для поляків — вони наполягали на обранні та коронуванні монарха лише в Польщі, єдиний сейм, сенат, а також спільну грошову одиницю.
На знак протесту проти польського тиску в ніч на 1 березня литовська депутація під керівництвом Миколи Радзивілла потайки покинула Люблін, у відповідь на що король Сигізмунд II Август, спираючись на польську та волинську шляхту, у березні 1569 року видав універсал про приєднання до Польського королівства Підляського і Волинського воєводств, Поділля і Києва, а в травні — Київського і Брацлавського воєводств. Під владою Литви залишилися тільки північно-західні руські землі Берестейщина і Пінщина, що змусило нову литовську депутацію під керівництвом Яна Ходкевича погодитись на всі пункти запропонованої з польського боку унії, просячи лише про пом'якшення деяких формулювань.
Підписана 28 червня Люблінська унія була затверджена 1 липня 1569 року роздільно депутатами польського і литовського сеймів на загальному сеймі, а 4 липня — ратифікована королем польським і великим князем литовським Сигізмундом II Августом. Вона засвідчила утворення єдиної федеративної держави з виборним (не спадковим) монархом (Королем польським і Великим князем Литовським), яка відігравала важливу роль у світовій політиці протягом наступних двох століть.
Українські землі у складі Речі Посполитої об'єднувалися у 6 воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське, до яких з 1618 року приєдналося Чернігівське воєводство, утворене на землях, відвойованих у Московського царства; для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств було збережено дію місцевого права, відповідна судова практика й староукраїнська мова в діловодстві (була замінена польською рішенням сейму 1697 року). Однак, на відміну від литовських, правові зміни в яких визначались власними законами (відомими як Литовські статути), українські землі не забезпечили собі окремий статус у політичній і соціально-правовій системі нової держави, що попри формальне зрівняння у правах українських магнатів з литовською та польською знатттю і шляхтою, сприяло полонізації та денаціоналізації української політичної еліти, особливо активним після відхилення католицьким єпископством акту Варшавської конфедерації 1573 року про засади релігійної терпимості у Речі Посполитій як такого, що «ображає велич Бога і руйнує основи польської державності».
Згідно з положеннями Унії Польща і Литва ліквідовували внутрішні митні кордони, запроваджували спільну грошову одиницю, мали спільний сейм з представників світської знаті, духовенства і шляхти обох держав, спільний сенат для відання внутрішніми і зовнішніми питаннями, проте зберігали власні державні інституції (сейми, канцлерів, підскарбіїв, воєвод), армію (з власними гетьманами), «статути і привілеї» та судоустрій. Люблінська унія остаточно закріпила домінуюче в державі положення шляхти, права, привілеї і вольності якої законодавчо закріплені у 1573 році, визначили її владу над іншими станами держави і монархією загалом.
Формально Люблінська унія залишалась чинною до 3 травня 1791 року, коли прийнята сеймом конституція перетворила Річ Посполиту на унітарну державу. Незважаючи на відміну конституції через три роки Гродненським сеймом, на той момент Польсько-литовська держава пережила вже другий поділ і у 1795 році остаточно припинила своє існування.
Коментарі
Дивіться також
• Кревська унія, 1385
• Іван Грозний — перший московський цар, 1547
• Берестейська унія, 1596
• Король Польщі Стефан Баторій, 1575
• Міхал Вишневецький — король Польщі, 1669
• Останній король Речі Посполитої, 1764
• Перший поділ Польщі, 1772
• Друга Річ Посполита, 1918