Півтора роки тріумфальних перемог Богдана Хмельницького завершились успішною Зборівською кампанією у липні-серпні 1649 року і подачею польському королю Яну ІІ Казимиру вісімнадцяти «Пунктів про потреби Війська Запорізького» в рамках укладеного польсько-татарського договору. Серед іншого, вони передбачали гетьманську автономію в межах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств і далі по східні райони Волині та Поділля до ріки Случ з власною адмінстрацією з числа православної руської шляхти, збільшення козацького реєстру до 40 тисяч осіб, відновлення у правах православної Київської митрополії і амністію усім причетним до повстанських виступів.
Затвердження Зборівської угоди сеймом Речі Посполитої проходило складно. У неї знайшлось чимало супротивників, котрі після повернення наприкінці літа 1650 року взятого під Корсунем у полон коронного гетьмана Миколая Потоцького, який закликав воювати доки «вся земля не почервоніє від козацької крові», зрештою взяли верх і грудневий сейм ухвалив збільшити чисельність коронного війська до 36 тисяч, литовського – до 15-ти, водночас оголосивши на наступний рік загальну мобілізацію шляхти.
Розуміючи невідворотність війни, збирати військо почав і Хмельницький. До травня під його булаву стало 40-50 тисяч козаків і десь така ж кількість мобілізованих селян та міщан. У кінці червня вони прибули в район Тернополя, де до них приєднався хан Іслам Гірей ІІІ на чолі 30-40 тисяч кінноти. Коронна армія, очолена Яном ІІ Казимиром, складалась з близько 40 тисяч регулярних військ, такої ж кількості жовнірів з магнатських загонів і до 40 (за іншими даними – до 80) тисяч шляхтичів посполитого рушення.
Обидві армії зійшлись у низовині в околицях Берестечка (нині райцентр Волинської області), що починалася від ріки Стир, з одного боку обмеженої болотами, а з другого – великим лісом. Перші сутички відбулись 28 (18) червня 1651 року між невеликими підрозділами на терені між таборами, які не дали переваги жодній стороні. Наступного дня, поляки спробували значними силами кавалерії атакувати ще недобудований козацький табір, але фланговим ударом Хмельницького були зупинені, після чого контратаковані козацько-турецьким військом і зазнали великих втрат. При цьому тататарамми вдалось зайняти панівні висоти перед Берестечком. Надвечір нарешті прибула козацька піхота і артилерія.
На світанку третього дня Хмельницький почав шикувати військо до бою. У центрі фронту шириною 9 км він розмістив чотири табори: один великий, захищений десятьма рядами возів, у центрі, один менший лівіше і ще два справа під прикриттям козацької кінноти. На лівому фланзі стала татарська кавалерія, позаду якої на узвишші був їх основний табір.
Поляки у центр, яким командував король, висунули артилерію, трохи позаду розташувалася піхота, за ними – підрозділи кінноти, драгунів і рейтарів. На правому фланзі під командою великого коронного гетьмана Миколая Потоцького розмістилась кіннота й майже половина посполитого рушення шляхти, на лівому, укомплектованим аналогічно, командував польний гетьман Мартин Калиновський.
Ранок видався туманним і бій почався лише близько полудня. Козацька піхота вдарила в центр польської армії, татарська кіннота — у фланг. Поляки відповіли вогнем артилерії і більшу частину татарського війська було відвелено за пагорб. Близько 16-ї під звуки сурм і барабанів в атаку пішов лівий польський фланг під командою Яреми Вишневецького, трохи згодом Ян II Казимир повів уперед центр. Кілька ядер упало поблизу ханського намету. Вибухом був поранений у ногу сам Іслам Гірей, загинув його брат калга Крим Гірей, тяжку рану отримав близький спільник Богдана Хмельницького перекопський мурза Тугай-бей, й хан зі свитою залишив поле бою. За ним у напрямку Лешнів (нині село Бродівського району Львівської області) подалось і все татарське військо. Армії Хмельницького довелось відступити в долину ріки Пляшівка, звідки гетьман разом з генеральним писарем Іваном Виговським і невеликим конвоєм кинувся навперейми Ісламу Гірею.
Полишене напризволяще українське військо, що стало табором над рікою Плісня (рукав Пляшівки, нині це суха долинка в центрі селі Острів), де болото й хащі прикривали тил, і обрало наказним гетьманом прилуцького полковника Філона Джалалію. Уночі під страшним дощем були вириті окопи й насипані земляні укріплення, що перетворило табір між двома річечками на своєрідну фортецю.
Вимогу Яна Казимира здатись було відхилено, але встановити тверду дисципліну і розробити чіткий план оборони не вдалось. Серед обложених розпочався розбрат, на бік поляків перейшов полковник Михайло Криса. 5 липня новим гетьманом обрали миргородського полковника Матвія Гладкого, згодом — кальницького полковника Івана Богуна. Під його керівництвом 8 липня розпочалася підготовка трьох переправ через Пляшівку для виходу з оточення, які вимощували возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням.
Через погану організацію відступ у ночі проти 10 липня (30 червня) перетворився на фактичну втечу: селянську частину війська охопила паніка й, вважаючи, що їх навмисно залишають у пастці, юрми людей кинулись до переправ, топлячи один одного. У цьому хаосі полягло зо 8 тисяч чоловік, весь ар'єргард, що прикривав відступ. Богуну вдалося вивести без втрат лише 20-тисячний корпус кінноти і врятувати частину артилерії. До рук поляків, які надвечір зайняли табір, потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогов, гетьманська булава й печатка, документи канцелярії Хмельницького та його скарбниця з 30 тисячами талерів. Під час відступу було застрелено Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз у дарунок гетьману меч, освячений на Гробі Господнім.
З-під Берестечка коронне військо рушило на Поділля, а паралельно йому, у бік Києва, — литовська армія під командою Януша Радзивила. Їх марш проходив в умовах безперервних партизанських вилазок сеолян, голоду — довелось забивати і їсти власних коней й харчуватись збираним у полі смаженим зерном. Невдовзі почалися епідемії і масове дезертирство. Під Паволоччю, прохворівши сім днів, на 39-му році життя помер князь Ярема Вишневецький.
Центром концентрації українських військ стала Біла Церква, звідки 17 липня Богдан Хмельницький розіслав накази правобережним полковникам «не відкладаючи ані на тиждень» прибувати до нього з уцілілими полками. Уже у кінці серпння була зібрана нова боєздатна армія: 25 тисяч козаків і 6 тисяч ногайців, приведених Карач-беєм, а на Лівобережжі навпроти Києва, здобутого Янушем Радзивилом, столо два лівобережні полки чисельністю до 4 тисячі осіб.
Відродження козацького війська змусило коронного гетьмана Миколая Потоцького відкинути мову ультиматумів і погодитись на переговори, які почались 16 вересня у Білоцерківському замку. 28 (18) вересня 1651 року вони завершились укладанням договору, за яким козацькою територією визнавались лише землі Київського воєводства, козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч осіб, шляхта отримувала дозвіл вернутися до своїх маєтків, у т.ч. тих, що розміщувалися на козацькій території, Богдан Хмельницький отримав підтвердження своїх гетьманських повноважень і привілей на Чигирин, однак підпорядковувався владі гетьманів великих коронних.
Коментарі
Дивіться також
• Битва під Жовтими Водами, 1648
• Битва під Корсунем, 1648
• Битва під Пилявцями, 1648
• Битва під Батогом, 1652
• Переяславська рада, 1654