Після фактичного розпаду Австро-Угорщини і виходу з війни Болгарії та Османської імперії, її останніх союзників, Німеччина опинилась перед загрозою перенесення бойових дій на власну територію. Це змусило її погодитись на мирні переговори без жодних попередніх умов, які завершились 11 листопада 1918 року укладенням Комп'єнського перемир'я з країнами Антанти. Викладені у 34-х статтях військові і політичні домовленості були направлені на запобігання можливості Німеччині почати нову війну. Серед іншого, вона повинна була передати країнам-переможцям велику кількість військового озброєння (у першу чергу літаків і підводних човнів), спорядження і боєприпасів, невідкладно вивести свої війська з Африки, Франції, Бельгії, Люксембурга, Ельзасу, Лотарингії, лівобережжя і правобережжя Рейну. Крім того Німеччина мала денонсувати сепаратні договори Бухарестський з Румунією і Брест-Литовський з більшовицькою Росією, де її війська мали бути замінені на війська Антанти.
13 грудня 1918 року і 16 січня 1919 року Комп'єнське перемир'я було подовжено, доки тривала підготовка до Паризької мирної конференції, яка розпочала роботу 18 січня 1919 року. Дата була обрана не випадково — саме цього дня майже півстоліття перед тим у Дзеркальному залі Версальського палацу столиці підкореної Франції було проголошено створення Другої Німецької імперії.
Паризька конференція за участю 27 країн-переможців, а також 5 новоутворених держав — Королівства сербів, хорватів і словенців, Литви, Польщі, Чехословаччини та Чорногорії — була покликана виробити і підписати мирні договори з переможеними в Першій світовій війні державами — Австрією, Болгарією, Османською імперією та Угорщиною, яких усупереч усталеній дипломатичній практиці до участі у конференції допущено не було. На неї не були запрошені і представники Росії, яка свого часу уклала з Центральними державами сепаратний Брест-литовський мирний договір, а Німеччина і її колишні союзники були допущені до роботи в конференції лише після завершення підготовки проектів основоположних документів. Основну роботу з їх напрацювання виконували голови урядів і міністри закордонних справ п'яти основних країн-переможців — Великобританії, Франції, США, Італії та Японії. Після відхиленння територіальних претензій Італії (на Балканах) і Японії (у Китаї), робоча група скоротилась до представників лише трьох країн.
Не знайшлось на Паризькій конференції місця і для української делегації, яку спільно від УНР і ЗУНР очолював міністр пошт і телеграфу УНР Григорій Сидоренко (з серпня 1919 року — голова дипломатичного представництва при Ватикані граф Михайло Тишкевич). Крім закидів у сепаратній угоді з Центральними державами їй на заваді стала жорстка позиція прем'єр-міністра Франції Жоржа Клемансо, який відстоював намір створити у Східній Європі «санітарний кордон» проти більшовизму з числа новоутворених держав. Це збігалося з намаганнями польської, чехо-словацької і румунської делегацій включити якнайбільше територій у склад своїх країн і доля українських земель розглядалась лише у контексті розподілу спадщини Австро-Угорщини.
Лідери великої «Великої п'ятірки», а потім «четвірки» і «трійки» провели загалом майже півтори сотні формальних і неформальних зустрічей, напрацювавши основні ключові рішення, підтримані згодом іншими учасниками Паризької конференції. За ініціативою президента США Вудро Вільсона всі вони були так чи інакше пов'язані з його наміром створити Лігу Націй, міжнародну організацію покликану запобігти майбутнім війнам шляхом урегулювання міжнародних спорів дипломатичними засобами.
Причиною більшості конфліктів між колишніми союзниками стало різне бачення повоєнного устрою Європи і долі Німеччини, котра, за словами британського прем'єр-міністра Девіда Ллойд Джорджа, все більше «скочувалась до анархії і більшовизму», «поширюючи [цю] заразу по всьому континенту». Зрештою, жорстку антинімецьку позицію Клемансо, який вважав будь-які поступки «проявом слабкості», вдалось пом'якшити, від розчленування Німеччини, щоб «знищити работу Бісмарка», — відмовитись, як і від наміру судити колишнього кайзера Вільгельма II, котрий знайшов прихисток у нейтральній Голландії, «залишивши його наодинці з ганьбою», як підсумував це рішення Вільсон.
Утім на Німеччину і її союзників була покладена вся відповідальність за розв'язання війни і завдані збитки урядам і окремим громадянам країн Антанти, в рахунок покриття яких на неї накладались репарації, розмір яких мала визначити окрема комісія. Держави-переможці повернули до Франції Ельзас і Лотарингію (в кордонах 1870 року), Бельгії — округ Ейпен-Мальмеді і кондомінімум Морене, Польщі передали Позен (Познань), частину Померанії і Західної Пруссії. Долю ряду територій (Саар, Шлезвіг, частина Верхньої Сілезії, Мемель і Глучинська область) мали вирішити майбутні плебісцити. Німеччина також втратила усі свої колоніальні володіння (Намібію, Руанду, частину Уганди і Мозамібіка, Того, Камерун, Нову Гвінею разом з численними архіпелагами у Тихому океані, острови Західне Самоа), які згодом рішенням Ліги Націй стали підмандатними територіями країн-переможниць, усю державну і концесійну власність у Китаї, Сіамі (нині Таїланд) та Ліберії.
На Німеччиину було покладене зобов'язання визнати незалежність Австрії, Польщі і Чехословаччини, скоротити армію та флот, відмовившись від призовної армії, сучасних родів військ (зокрема, авіації) і більшої частини озброєння, а для гарантії її миролюбної політики у майбутньому — демілітаризувати обидва береги Рейну, правобережжя якого на глибину 50 км на 15 років ставало окупованою союзниками територією.
Після тривалих нарад і узгоджень мирний договір з Німеччиною 28 червня 1919 року у Дзеркальному залі Версальського палацу під Парижем підписали США, Великобританія, Франція, Італія, Японія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Еквадор, Гаїті, Гватемала, Греція, Куба, Ліберія, Нікарагуа, Панама, Перу, Польща, Португалія, Югославія, Румунія, Сіам, Хіджаз, Уругвай і Чехословаччина. Він набув чинності 10 січня 1920 року після його ратифікації Німеччиною, Великобританією, Італією, Японією і Францією.
У супереч очікуванням президента Вільсона, Конгрес США ратифікувати Веральський договір відмовився, формально — через небажання зв'язувати себе участю в Лізі Націй, в якій на той момент переважав вплив Великобританії та Франції і статут якої був складовою частиною Версальської угоди, фактично — через опозицію республіканської більшості до президента, що представляв Демократичну партію. У серпні 1921 року США уклали з Німеччиною окремий договір, практично ідентичний Версальському за виключенням статей, що стосувались Ліги Націй.
За підсумками Паризької мирної конференції з Австрією країни-переможці 10 вересня 1919 року підписали Сен-Жерменський договір, з Болгарією — 27 листопада 1919 року Нейїський договір, з Угорщиною — 4 червня 1920 року Тріанонський договір, з Османською імперією — 10 серпня 1920 року Севрський мирний договір.
Виплати Німеччини за Версальським договором припинилися після приходу до влади Адольфа Гітлера у 1933 році і були знову відновлені в 1953 році; остання виплата була здійснена Німеччиною 3 жовтня 2010 року траншем у 70 мільйонів євро.
Коментарі
Дивіться також
• Перша Світова війна, 1914
• Брест-литовський мирний договір, 1918
• Комп'єнське перемир'я, 1918
• Веймарська республіка, 1919
• Статут Ліги Націй, 1920
• Тріанонський договір, 1920