Війська Червоної армії вступили на територію Кореї 11 серпня 1945 року, через три дні після денонсації Радянським Союзом пакту про нейтралітет з Японією, і 16 серпня зупинились на 38-й паралелі, яка була заздалегідь узгоджена із США як лінія розмежування зон відповідальності в регіоні. Ще до того, як 8 вересня японські війська капітулювали на півдні, у Сеулі була проголошена Корейська Народна Республіка під проводом лідера руху «Братство за відновлення Кореї» Йо Ун Хьона, однак ні Радянським Союзом, ні Сполученими Штатами вона визнана не була. Не знайшов визнання і Тимчасовий уряд Кореї у вигнанні, що протягом Другої світової війни діяв у Китаї, і у грудні 1945 року Корейський півострів перейшов під управління Спільної комісії СРСР і США, яка згідно рішень Московської конференції міністрів закордонних справ за п'ять років мала сформувати уряд Кореї і надати їй повну незалежність.
У листопаді 1947 року резолюцією Генеральної Асамблеї ООН була створена міжнародна група з підготовки до проведення загальних демократичних виборів на всьому Корейському півострові. Однак радянською окупаційною адміністрацією на підконтрольну їй територію вона допущена не була, і з відома ООН вибори пройшли лише на Півдні, де 15 серпня 1948 року була проголошена Республіка Корея (РК). У відповідь на це коаліцією політичних партій та громадських організацій вибори були проведені і на Півночі, де менш, ніж за місяць постала Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). Обидві держави оголошували своєю столицею Сеул і ні президент РК запеклий антикомуніст Лі Син Ман, ні голова ради міністрів КНДР комуніст Кім Ір Сен не приховували намірів поширити свою владу на весь півострів, що привело до перших прикордонних інцидентів. Попри це, Спільна радянсько-американська комісія, так і невиконавши покладені на неї завдання, свою роботу припинила, й вже восени того ж 1948 року з Корейського півострова були виведені радянські війська, а весною наступного — американські.
Першим про об'єднання Кореї воєнним шляхом заговорив Кім Ір Сен під час зустрічей з Йосифом Сталіним 5 та 14 березня 1949 року у Москві, проте від заклопотаного громадянською війною в Китаї радянського керівництва обидва рази отримав категоричну відмову. Ситуація змінилась за півроку, коли у серпні СРСР провів успішне випробування власної ядерної зброї, а в жовтні у Пекіні була проголошена Китайська Народна Республіка. 10 квітня 1950 року Кім знову домігся прийому у Сталіна, який на цей раз звернувся до Мао з секретним посланням, яким повідомив, що «через зміну міжнародної ситуації» вважає за доцільне вирішити «питання ... остаточно китайськими та корейськими товаришами спільно».
Мао вмовляти не довелося. Перебуваючи в ейфорії від нещодавньої перемоги над Чан Кайши, він був налаштований войовничо і, як згодом зазначав сам, вважав, що «ми маємо підкорити земну кулю. Про Сонце поки говорити не будемо. Нашою метою є вся земна куля». З допомогою СРСР і КНР почалось негайне переозброєння реорганізованої за радянським зразком Корейської Народної Армії, підсиленої десятками тисяч репатрійованих з Китаю ветеранів війни з Гоміньданом, і вже у травні в Москві був напрацьований план наступу, останні деталі якого радянські спеціалісти уточнили в червні, виїхавши в зону майбутніх бойових дій.
О 4-й ранку 25 червня 1950 року війська Корейської Народної Армії під прикриттям артилерії перейшли 38-у паралель. У їх складі було 135 тисяч військових, 150 радянських танків Т-34 та 172 літаки, яким Південна Корея могла протиставити 150 тисяч військовослужбовців за практично повної відсутності бронетехніки і бойової авіації.
Війна, оголошена КНДР відповіддю на дії «зрадника Лі Син Мана», який напав на неї, виявилась повною несподіванкою як для Південної Кореї, так і для США. На терміново скликаному надвечір того ж дня позачерговому засіданні Ради безпеки ООН було прийнято резолюцію з вимогою негайного припинення бойових дій, проте ні вона, ні заява 27 червня президента Гаррі Трумена про готовність направити на Корейський півострів збройні сили США, агресію КНДР не зупинили, і вже 28 червня її армія зайняла Сеул. За таких обставин надвечір Рада безпеки, знову за відсутності представника СРСР, прийняла резолюцію про застосування сили проти КНДР і направлення у зону бойових дій міжнародних військ під егідою ООН, загальне керівництво якими покладалось на США.
Перші підрозділи міжнародного контингенту, до якого увійшло 16 держав і ще 41 країна надала технічну допомогу, почали висаджуватись на Корейському півострові на початку липня, проте стримати північнокорейський насуп змогли лише через місяць. 20 серпня він був зупинений повністю, коли вдалось надійно закріпитись на плацдармі шириною 150 км і глибиною до 120 км в районі міста Бусан на крайній південно-східній околиці півострова. Отримавши підкріплення у вигляді 10 дивізій, 500 танків, 1634 артилерійських знарядь, 1220 літаків і 230 кораблів, 15 вересня війська ООН під командуванням військового губернатора Японії генерала Дугласа Макартура здійснили успішний десант біля міста Інчхон на півночі, одночасно перейшовши у контрнаступ з півдня.
22 вересня був звільнений Сеул, 7 жовтня пройдено 38-у паралель, 20 жовтня взято Пхеньян.
Армія КНДР була розгромлена вщент і практично перестала існувати.
За таких обставин у війну відкрито вступив Китай. 25 жовтня кордон КНДР перейшло 33 «народно-добровольчі» дивізії, загалом 270 тисяч чоловік, під командою маршала Пен Дехуая. СРСР направив йому на допомогу корпус винищувальної авіації. Перевага у повітрі і успішні дії китайців на північ від Пхеньяна, дали змогу їм перейти у контрнаступ і 4 січня 1951 року знову зайняти Сеул.
Ситуація для військ ООН видавалась настільки критичною, що Макартур виступив з пропозицією ропочати негайне бомбардування баз постачання і промислових центрів на території Китаю, застосувати проти супротивника атомну зброю і залучити до операції війська Тайваню. Через загрозу повномасштабної війни у регіоні жодна з цих пропозицій прийнята не була й після його чергового наполягання саме на таких заходах 11 квітня генерала Макартура було звільнено з посади командувача.
З приходом до керівництва військами ООН американського генерала Метью Ріджвея вдалось консолідувати розпорошені по півострову сили, зупинити відступ і 21 травня перейти у наступ по усьому фронту, в результаті якого північно-корейські і китайські війська були відкинуті за 38-у паралель.
У червні 1951 року Корейська війна набула позиційного характеру. З кожного боку у ній було задіяно до мільйона солдат та офіцерів і жодна зі сторін не змогла досягнути вирішальної переваги в ході проведення своїх операцій. Незважаючи на спротив Сталіна, Мао і Кіму вдалось отримати від нього згоду розпочати мирні перемовини, на які 19 листопада 1951 року політбюро ЦК ВКП(б) дало настанову: «Вимагати, щоб китайсько-корейська сторона проводила тверду лінію, не виявляючи квапливості та зацікавленості у якнайшвидшому закінченні переговорів».
Неквапливо і безрезультатно, перериваючись на час локальних сутичок, перемовини тривали півтора роки аж до смерті Сталіна, який, як вважають багато спеціалістів, бачив у Корейській війні слушну нагоду для вирішального бою за «світову комуну», до якого в останні роки свого життя СРСР вів інтенсивну підготовку.
Вже у березні 1953 року президія ЦК КПРС проголосувала за повне припинення бойових дій, й 20 квітня відбувся перший обмін полоненими. Остаточно перемир'я, проти якого був категорично проти і президент Південної Кореї Лі Син Ман, було укладено 27 липня в Кесоні й серед іншого підвердило довоєнний поділ півострова по 38-й паралелі. Проте подальші перемовини успіху не принесли, й попри підписану 13 грудня 1991 року КНДР і Республікою Корея за посередництва ООН «Угоду про примирення, ненапад, співпрацю та обміни» мирний договір між ними все ще не укладений.
Коментарі
Дивіться також
• Перша Індокитайська війна, 1946
• Корейська Народно-Демократична Республіка, 1948
• Китайська народна Республіка, 1948
• В'єтнамська війна, 1964