По завершенні Другої Сітової війни в Югославії була ліквідована монархія і 29 листопада 1945 року проголошена Демократична Федеративна Югославія, перейменована наступного року у Федеративну Народну Республіку Югославія (ФНРЮ), до складу якої увійшли шість республік та два автономних краї. Після смерті її багаторічного керівника Йосипа Броз Тіто у 1980 році, в країні посилились міжнаціональні конфлікти, що привели до політичної кризи. Вона поширились і на монопольно правлячу партію Союз комуністів Югославії, яка припинила своє існування в січні 1990 року.
На перших багатопартійних виборах, що пройшли в квітні-травні 1990 року, у Хорватії і Словенії перемогли партії, що сповідували принципи етнонаціональної побудови держави. Вони заявили про намір боротись за вихід своїх республік зі складу Югославії і в липні 1990 року в Словенії і Хорватії були прийняті Декларації про суверенітет, які проголошували обмеження на дію конститції Югославії на своїх територіях.
На референдумі 23 грудня 1990 року за незалежність Словенії висловилось 88,5%, а на аналогічному у Хорватії, проведеному 19 травня 1991 року, — 94% жителів республік (у Хорватії референдум бойкотувала більшість сербів, зокрема на території їх компактного проживання у Сербській Країні, яка у квітні проголосила автономію). На підставі цих результатів 25 червня 1991 року парламенти Словенії і Хорватії синхронно оголосили про свою незалежність і вихід зі складу Югославії.
У відповідь керівництво Югославії спробувало взяти від воєнний контроль повітряний простір і кордон Словенії та підрозділи югославської армії, розміщені на території республіки. Наштовхнувшись на збройну протидію словенських сепаратистів, які за десять днів інтенсивних боїв захопили більшість прикордонних пунктів з Австрією та Італією, збити вертоліт, знищити шість югославських танки та захопити у полон близько 5 тисяч югославських військових, Югославія погодилась на пропозицію Словенії припинити збройне протистояння.
7 липня 1991 року представниками Словенії, Хорватії та СФРЮ за посередництва Європейського Союзу була підписана т. зв. Бріонська угода, за якою Словенія і Хорватія зобов'язувались на три місяці призупинити вступ у дію декларацій про незалежність, а Югославія — протягом тижня вивести армію із Словенії. Члени Європейського Союзу визнали незалежність Словенії і Хорватії 15 січня 1992 року, а 22 травня 1992 року вони стали членами Організації Об'єднаних Націй. Цього ж року зі складу Югославії вийшли ще дві республіки — Боснія і Герцеговина та Македонія.
Після невдалої спроби зберегти Словенію у складі Югославії її керівництво зосередило всі зусилля на протидії сепаратистським намірам Хорватії — до кінця серпня 1992 року третина її території знаходилась під контролем югославської армії і сербських сепаратиських збройних формувань. Незважаючи на відсутність власної армії і міжнародне ембарго на поставки зброї, спротив ховатської поліції і національної гвардії привів до тривалої війни, яка закінчилась пермогою Хорватії, котра зберегла у своєму складі всі території в адмінстративних кордонах республіки у складі СФРЮ, що було зафіксовано у Ердутській угоді від 12 листопада 1995 року за посередництва ООН.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Розпад СРСР, 1991
• Розділення Чехословаччини, 1992
• Війна НАТО проти Югославії, 1994
• «Бульдозерна революція» в Югославії, 2000
• Розпад Югославії, 2003
• Незалежність Чорногорії, 2006
• Незалежність Косова, 2008