Початок XIX століття ознаменувався прагненням імператора Наполеона до панування над усією Європою. Восени 1806 року Пруссія для захисту своїх інтересів була змушена почати війну з Францією, але швидко зазнала ряд поразок і була близька до зникнення. Спробу її порятунку зробив російський імператор Олександр I, направивши на допомогу прусському королю Фрідріху Вільгельму III російську імператорську армію, яка, однак, не виправдала сподівань і в битві під Фрідландом 2 червня 1807 року зазнала нищівної поразки. Наслідком цього став вигідний Наполеону Тільзитський мирний договір, укладений 7 липня 1807 року, за яким сторони зобов'язалися допомагати одна одній у всякій наступальній та оборонній війні, де тільки це буде потрібно, а Росія була змушена приєднаєтись до блокади свого головного торгового партнера Англії, єдиного сильного суперника Наполеона на континенті.
Однак в наступні роки франко-російські відносини почали погіршуватись. Прагнучи надати легітимності своїй коронації і заснувати династію Бонапартів завдяки шлюбу з представницею правлячої європейської династії, Наполеон двічі просив руки сестер Олександра і кожен раз отримував відмову. У 1808-09 роках Франція прийшла на допомогу Росії у війні зі Швецією, завдяки чому та приєднала до своїх володінь Фінляндію. Проте у війні Франції з Австрією в 1809 році Олександр І не надав Наполеону жодної допомоги. Хоча це і було порушенням тільзитських домовленостей, Наполеон намагався й надалі підтримувати дружні стосунки з Росією, старанно уникаючи вторгнень в ті частини Східної Європи, які могли бути у сфері інтересів Романових. Він навіть пропонував Олександру ідею спільного військового походу на Персію і Туреччину, але водночас зі всією рішучістю запобігав поширенню російського впливу в Середземномор'ї. Все це приводило до поступової конфронтації між обома імперіями, які ще у 1807 році були запеклими ворогами. Особливо Олександр був уражений створенням на території колишніх прусських і австрійських володінь Варшавського герцогства під егідою союзника Наполеона короля Саксонії Фрідріха Августа I, яке Росія вважала плацдармом Франції для обмеження російського впливу в Європі.
У 1810 році через континентальну блокаду Британії в Росії виникли економічні проблеми: припинення торгівлі лісом та іншими товарами для будівництва кораблів і скорочення експорту хліба загрожувало девальвацією рубля й викликало неабияке невдоволення купецтва. Олександр запровадив вільну торгівлю з нейтральними країнами, що дозволило Росії торгувати з Англією через посередників, і підвищив митні ставки, головним чином на французькі товари, що викликало обурення французького уряду. У середині того ж року виникли франко-російські тертя щодо Балкан, де французькі агенти проводили роботу серед сербів проти росіян та їх інтересів в Туреччині і Середземномор'ї. Того ж року, після вже третьої відмови Олександра видати за Наполеона свою сестру, той несподівано швидко оголосив про свій шлюб з Марією-Луїзою, дочкою імператора Австрії Франца II, що було розцінено російським імператором як образа і посилення франко-австрійського союзу.
11 лютого 1811 року Наполеон формально анексував Голландію (після зречення його брата Луї) та ганзейські міста. Під анексію підпали і землі родича Олександра І герцога Ольденбурзького, чим російський імператор був дуже ображений. В травні того ж року правляча франкофільська партія Швеції неочікувано запропонувала шведський трон французькому маршалу Жану-Батісту Бернадоту, сподіваючись отримати послаблення торгівельних обмежень, які вели країну до кризи, і гарантії проти територіальних домагань Росії. Хоча Наполеон, недолюблюючи Бернадота, спочатку і зустрів цю пропозицію неохоче, він зрештою погодився, а Олександр І сприйняв це за доказ того, що Наполеон нібито оточує Росію ворогами.
Створення Варшавського герцогства, інтриги на Балканах і запобігання виходу Росії в Середземмномор'я, союз з Австрією (після весілля Наполеона і Марії-Луїзи), який, як вважав Олександр, був направлений проти Росії, все це, здавалося, говорило про масштабну змову проти Росії. Російський імператор нібито не хотів війни і бажав мирним шляхом вирішувати проблеми, але його дії говорили про зворотнє: в країні розпочалася мобілізація, після чого до кордонів Варшавського герцогства були стягнуті значні армійські сили. Російський посол в Парижі граф Куракін вручив ноту, в якій російська сторона вимагала компенсувати втрати герцога Ольденбурзького та ліквідувати Варшавське герцогство, і попередив, що в разі невиконання вимог протягом восьми днів він залишить столицю Франції.
Як згадував Наполеон у вигнанні на острові Святої Єлени, «я розцінив цю ноту як офіційне проголошення війни». Становище Франції було непевним: в Іспанії продовжувалася війна без всяких сподівань на перемогу, і відкривати другий фронт було доволі небезпечно. Тим не менш, він почав концентрувати значні сили в північній Німеччині, в лютому 1812 року на основі союзних угод з Австрією і Пруссією отримав від них 30 і 20 тисяч війська, і вже до літа «Велика армія» Наполеона сягала неймовірних 610 тисяч чоловік, маючи ще в резерві від 130 до 220 тисяч солдатів в гарнізонах Центральної Європи і 100 тисяч бійців Національної гвардії Франції; французька артилерія нараховувала 1370 знарядь, а обслуговували найбільшу армію світу понад 200 тисяч тварин.
Після проведеної мобілізації і реорганізації російська армія станом на 1812 рік мала 409 тисяч регулярних бійців (211 тисяч з них служили в першому ешелоні, 45 тисяч — в другому, решта стояла у віддалених гарнізонах та резервних частинах ): 6 піхотних полків імператорської гвардії, 14 гренадерських, 50 легкої піхоти і 96 полків лінійної піхоти, кірасирські і драгунські полки та 15 тисяч козаків, а на озброєнні — 80 легких гармат, 44 важкі батареї, 58 легких, 22 кінні батареї.
22 червня 1812 року Велика армія підійшла до ріки Німан на російському кордоні. До передових патрулів польської кавалерії невдовзі під'їхав імператор Наполеон, який бажав особисто провести рекогносцирування на місцевості і обрати місце для переправи. Вона почалась о 10:00 наступного дня, і 24 червня вся французька армія ступила на територію Російської імперії, маючи намір розгромити основні сили супротивника в генеральній битві поблизу кордону і далі йти на Москву, де Наполеон планував продиктувати свої умови миру.
Російський стратегічний план ведення війни, складений прусським генералом Фулем, що перейшов на російську службу, і прийнятий Олександром I всупереч бажанню російських генералів і військового міністра, в своїй основі був хибним: армія була поділена на дві частини, найсильніша з яких під командою Михайла Барклая де Толлі мала відходити в Дрісський укріплений табір і тут стримувати противника до тих пір, доки армія Петра Багратіона не розвине успішні військові дії на флангах і в тилу наступаючих французьких військ. Проігнорувавши план через небезпеку опинитись на березі Західної Двіни далеко від великих доріг на Петербург чи Москву, армія Барклая де Толлі з локальними боями відступила від Німану через Вітебськ до Смоленська, де 3 серпня з'єдналась з армією Багратіона, яка, вміло маневруючи, уникла оточення і під прикриттям корпусу Раєвського, котрий витримав десятигодинний бій біля Салтановки з двома ворожими корпусами, переправилась через Дніпро біля Нового Бихова.
Провал задуму Наполеона, який прагнув розбити росіян по частинах, істотно змінив весь хід війни. Сили французької армії слабшали, через необхідність виділяти великі гарнізони на окупованій території вона розтягнулась на понад 600 км і з усієї «Великої армії» до Смоленська дійшло не більше 180 тисяч чоловік. Незважаючи на це, Наполеон форсував Дніпро і о 6-00 16 серпня з маршу розпочав штурм міста. Він тривав до ранку 18 серпня, коли Барклай-де-Толлі, щоб уникнути великої битви без шансів на перемогу, відвів війська і під прикриттям армії Багратіона почав відхід на Дорогобуж.
Вимушений відступ російських військ болісно сприймався і в армії і в країні. У російському командуванні наростали розбіжності й необхідність призначення головнокомандувача, який би користувався загальновизнаним авторитетом, стала очевидною. Вибір впав на Михайла Кутузова, який був у немилості в Олександра I, але в критичній ситуації імператору довелось зважити на думку його радників. Продовжуючи попередню тактику уникнення прямої конфронтації з краще організованою силою супротивника, 3 вересня російська армія відступила до села Бородіно під Москвою. Кутузов, який вже був не в змозі й далі уникнути генеральної битви ні з політичних, ні з моральних міркувань, наважився на бій, який 7 вересня для росіян завершився фактичною поразкою, відступом далі на Схід, і 14 вересня 1812 року армія Наполеона без бою увійшла у спорожнілу Москву.
В Москві, головній меті військового походу Великої Армії, не виявилось ні царських урядовців, з котрими планувалось обговорити умови миру, ні провіанту для військових, і з приходом зимових морозів, Наполеон, не маючи боєприпасів та теплого обмундирування, почав відступ на Захід, який закінчився розгромом французів, — коли 24 грудня 1812 року вони залишили Росію, Велика Армія налічувала менше 100 тисяч чоловік. У січні 1813 року почався «Закордонний похід російської армії» — бойові дії перемістилися на територію Німеччини і Франції. У жовтні 1813 року Наполеон був розгромлений в битві під Лейпцігом, а в квітні 1814 року зрікся трону Франції.
Коментарі
Дивіться також
• Тільзитський мирний договір, 1807
• Битва під Бородіно, 1812
• Наполеон увійшов в Москву, 1812
• Битва на Березині, 1812
• Битва народів під Лейпцігом, 1813
• Зречення Наполеона Бонапарта, 1814