Племена гунів з'явились у Європі близько 370 року. Атакувавши аланів, герулів і готів у причорноморських степах, вони ініціювали глобальний міграційний процес, згодом названий Великим переселенням народів: під навалою гунів частина германських племен рушила у Північне Подунав'я, витіснивши з Дакії римлян, алани дістались Центральної Європи й разом з вандалами і свевами у 406 році перейшли за Рейн у Галлію. Продовжуючи рух на захід, гуни дістались Середнього і Нижнього Дунаю й близько 420 року осіли у Паннонії, де, перемішавшись з частиною підкорених ними германців, створили племінний союз, достатньо потужний, щоб змусити Східну Римську імперію платити данину.
У цей чаc Галлії другою хвилею дістались гнані гунами й інші германські й сарматські племена: франки осіли на півночі, бургунди у приальпійських регіонах, тайфали — на атлантичному узбережжі Пуату, сармати — південніше Луари, готи, спустошивши Балкани й Італію, — в Аквітанії поблизу Тулузи, звідки витіснили за Піренеї аланів і вандалів.
Найбільшого підйому гуни досягли за правління вождя Аттіли, який прийшов до влади у 434 році. Він змусив Константинополь подвоїти розмір щорічної данини, виплати якої періодично домагався регулярними набігами на ослаблену війнами, голодом і землетрусами Візантію, й захищав інтереси Західної Римської імперії у її протистоянні з повсталими багаудами і непокірними германцями, яких за чверть століття практично неперервних воєн зрештою зумів приборкати і розселити про прикордонню Галлії на правах федератів військовий магістр Флавій Аецій.
Добрі стосунки гунів із Римом зіпсувались у 450 році. Легенда пов'язує це з Юстою Гонорією, сестрою імператора Валентиніана III, висланою ним у Константинополь за любовний зв'язок з придворним чиновником, котра, якщо вірити сучаснику подій візантійському дипломату Пріску Панійському, надіслала Аттілі перстень і лист з проханням врятувати її від заручин з літнім сенатором. Інтерпретувавши це на свій розсуд, той оголосив римську принцесу своєю нареченою і зажадав половину Західної Римської імперії як придане. Двоюрідний брат Валентиніана східний імператор Феодосій II був схильний прийняти ультиматум, однак його несподівана смерть змінила хід подій — імператор Маркіан, що зійшов на престол 25 серпня, не лише відхилив вимоги Аттіли, але й розірвав важкі умови миру з гунами, заявивши через послів, що «золото у нього для друзів, а для ворогів — залізо» і він готовий «вивести силу, яка не поступиться його силі», якщо вождь гунів буде погрожувати війною.
На початку 451 року Аттіла зібрав армію «чисельністю багато тисяч чоловік». Під його знамена стали остготи на чолі з Валаміром, гепіди короля Ардаріха, руги, скіри, герули, тюринги. Перед походом у Галлію він відіслав до Риму послів і запевненням, що не порушує дружбу з імператором, а вступає у війну з королем вестготів Теодоріхом.
Навесні Аттіла перетнув Рейн, спустошив Страсбург, Вормс, Майнц, Кьольн і Трір, 7 квітня спалив Диводурум (нині Мец). Розділившись, двома арміями, гуни зруйнували Реймс, Тунгорум (нині Тонгерен у Бельгії), Ам'єн і на початку червня об'єднались під стінами Авреліана (тепер Орлеан), падіння якого відкривало їм шлях на південь Галлії.
Взятий в облогу Орлеан протримався до 14 червня, коли на допомогу місцевим аланам нарешті прибуло десь 30-тисячне об'єднане військо вестготів короля Теодоріха і римське під командою магістра Аеція, яке теж складалось переважно з германців — франків на чолі з Меровеєм, бургундів під командою Гундіоха, саксів, та сарматів.
Не зумівши взяти Орлеан, Аттіла перейшов на правобережжя Сени і став табором на великій рівнині між Шалоном і Труа, де 20 червня 451 року відбулась генеральна битва. Ще затемна гото-римські війська зайняли високий пагорб на Каталаунському полі. У центр Аецій поставив аланів, яким «не дуже довіряв», на чолі з їх вождем Сангібаном, сам зайняв лівий фланг, а справа розмістились вестготи, навпроти яких стали готи Аттіли, котрий з гунським військом зайняв центр і правий фланг.
Першими рано-вранці, практично з маршу, атакою на гепідів у бій вступили франки. Згодом зійшлась готська кавалерія й лише усередині дня, десь о третій, атаку розпочали гуни на чолі з Атіллою. «Битва люта і звіряча» з перемінним успіхом тривала до темна. Не помічаючи загибелі свого короля, затоптаного після падіння з коня, очолювані двома його синами вестготи зрештою змусили гунів з великими втратами відступити в укріплений табір. Дізнавшись про смерть Теодоріха, наранок наступного дня поле бою залишив його син Торисмунд, який з військом рушив у Тулузу, щоб затвердити свою владу. Невдовзі на схід з рештками своїх загонів рушив і знекровлений, але непереможений Аттіла.
Переслідувати відступаючих гунів Аецій не став — як пише Йордан, в надії і далі використовувати їх для приборкання германців. Однак цей разрахунок виявився хибним — зібравши нове військо, наступного року Аттіла після тримісячної облоги захопив Аквілею, найбільше місто Адріатики, потім Тіцинум (нині Павія) і столицю імперії Медіолан (нині Мілан), звідки Валентиніан III з двором мусів тікати до Равенни, й спустошив міста у долині По. Щоб зупинити просування гунів углиб Італії, римський сенат направив папу Лева, у супроводі колишнього консула Геннадія Авієна і патриція Трігета послом до Аттіли, який зрештою відвів за Дунай свою вражену «надісланою з неба чумою» і голодом армію, щоб захистити Дакію, яку атакували війська східно-римського імператора Маркіана.
У 453 році Аттіла здійснив новий похід у Галлію, де зійшовся у битві з вестготами і аланами в долині Луари, але успіху не досяг й того ж року несподвано помер. У міжусобиці, що охопила його володіння, переможцем вийшов вождь гепідів Ардаріх, який підкорив Дакію, а розбиті ним гуни були змушені відступити у Нижнє Подунав'я і причорноморські степи.
Піднесення Аеція, який зміг зупинити «божу кару», як з легкої руки папи Лева I стали іменувати похід гунів у Галлію, зрештою коштувало йому голови — звинувачений у намірі захопити владу, 21 вересня 454 року він був зарубаний мечем особисто Валентиніаном, який через півроку сам став жертвою помсти прибічників вбитого ним полководця. Це остаточно підірвало стабільність держави — у 455 році Рим був захоплений і розграбований вандалами, після чого Західна Римська імперія занурилась у перманентну боротьбу за владу і за двадцять наступних років на її престолі змінилось сім імператорів, доки останній з них не був повалений у 476 році керівником германських найманців на римській службі Одоакром, найімовірніше гуном за походженням.
Коментарі
Дивіться також
• Велике переселення народів, 375
• Аттіла — каган гунів, 434
• Захоплення Риму вандалами, 455
• Падіння Західної Римської імперії, 476
• Епоха Вікінгів, 793
• Падіння Візантійської імперії, 1453