По смерті у 1147 році батька 15-річний Фрідріх, внук засновника династії Гогенштауфенів, успадкував Швабію, одне з п'яти племінних герцогств Німеччини. Восени того ж року він разом зі своїм дядьком, королем римлян Конрадом III, взяв участь у Другому хрестовому поході, який для них закінчився досить швидко, — розгромом 25 жовтня у битві при Дорілеї військом турків-сельджуків і невдалою облогою Дамаска у липні наступного року. Попри це, Фрідріх справив на Конрада настільки сильне враження, що той, помираючи у лютому 1152 року, саме його призначив своїм наступником в обхід власного шестирічного сина і за присутності принца-єпископа Бамберга вручив королівські відзнаки.
Вже за два тижні у Франкфурті зібрався рейхстаг, на якому Фрідріх був обраний королем, й 9 березня коронувався в соборі Аахена. Як нащадок двох впливових родів Гогенштауфенів і Вельфів (по батькові і матері, відповідно), він виглядав компромісною фігурою, яка убезпечить Німеччину від сильної централізованої влади, як то було за останніх королів з Салічної династії ще чверть століття перед тим. Влада короля на той час була багато в чому лише номінальною й досить слабкою — Конрад III так і не коронувався імператором у Римі, а можливості самого Фрідріха не поширювалась далі родових герцогств Франконії, успадкованої від матері, і Швабії, яку він передав в якості компенсації своєму двоюрідному малолітньому брату Фрідріху (сину Конрада III), ставши його опікуном до повноліття.
Зміцнення свого положення в країні, що складалась з понад 1600 окремих держав, деякі з яких були більшими за його власний домен, Фрідріх почав зі зближення з опонентами свого попередника — могутнім герцогом Саксонії Генріхом Левом, якому пообіцяв повернути Баварію, герцогом-палатином Шеєрна Отто Віттельсбахом, й не менш незалежними маркграфами Мейсена Конрадом Благочестивим і Північної марки Альбрехтом Ведмедем з династії Вельфів.
У 1153 році Фрідріх домігся від папи Євгенія III ануляції свого бездітного шлюбу з чотириюрідною сестрою Аделаїдою фон Фобург й розпочав переговори з Мануїлом Комніном про своє майбутнє одруження, однак поріднитись з імператорською родиною не вдалось. Ціною розлучення зі своєю нібито близькою родичкою стала укладена з папою угода боронити Святий престол від зазіхань сицилійського короля Рожера II Отвіля, який об'єднав під своєю владою норманські завоювання, й спроб східно-римських імператорів відновити свою владу у Південній Італії. Досягнуті домовленості підтвердив і папа Адріан IV, який покладав на німецького короля сподівання нарешті відновити владу в Римі, вже понад десятиліття захопленому комунарами, що домагались від папи відмови від світської влади.
Похід в Італію Фрідріх розпочав у жовтні 1154 року. Зустрівшись на шляху до Риму з опором ломбардських міст, якими він номінально володів, Фрідріх першою підкорив Тортону, що впала у квітні наступного року після двомісячної облоги, після чого рушив до Павії, де 24 квітня 1155 року прийняв титул короля Італії. Не зустрічаючи надалі жодного опору, Фрідріх пройшов Тоскану і 8 червня прибув до міста Сутрі, що за 50 км від Риму, де мав уперше зустрітися з папою. Традиція передбачала, що король має провести папу у свій табір, ведучи за вуздечку його коня, що зі словами «я не конюх» Фрідріх робити відмовився. У відповідь Адріан IV відмовився від «братського поцілунку» примирення й зустріч не відбулась. Зрештою ритуальні непорозуміння вдалось владнати, й, поступившись королівським гонором «заради Петра, а не Адріана», як сказав про це Фрідріх, 11 червня він обговорив з папою деталі своєї майбутньої імператорської коронації.
До Риму Фрідріх підійшов 17 червня. На околиці його зустріла делегація містян, яка запропонувала прийняти імператорську корону з рук римського сенату, що Фрідріхом було категорично відхилено, й у ніч проти 18 червня 1155 року німецькі війська оточили підступи до місця проведення майбутньої церемонії. Вона почалась зранку у церкві св. Марії, де Фрідріх дав урочисту присягу захищати Церкву «всіма корисними для неї способами», і продовжилась у базиліці св. Петра. Після молитв, прочитаних кардиналами Альбано і Порто, і співу «Літанія до всіх святих» на хорах, біля вівтаря покровителя імперії св. Маврикія кардинал Остійський помазав оливою праве передпліччя і потилицю Фрідріха, й він перейшов до вівтаря св. Петра, перед яким папа вручив йому меч «для покарання зла», поцілував його, підперезав мечем і поцілував удруге. Після цього Адріан вручив Фрідріху скіпетр, «символ чесноти», й нарешті зі словами «прийміть знак слави» увінчав короною і поцілував утретє.
Закінчилась церемонія співом гімну «Хвала імператору» німецькою і святковою месою.
Наступного дня Фрідріх і Адріан у супроводі армії вирушили з Риму, який так і не відкрив перед ними ворота, до міста Тіволі неподалік, де імператор невдовзі захворів і був змушений повернутись на батьківщину, так і не виконавши взятого на себе зобов'язання.
У 1156 році Фрідріх винагородив саксонського герцога Генріха Лева, чиї війська склали основу німецької армії у його першому Італійському поході, давно обіцяним герцогством Баварія. Щоб компенсувати втрату маркграфу Генріху Язомірготту, який володів нею раніше, стасус його австрійських земель був підвищений до герцогства, а наданим йому 17 вересня патентом, відомим як «Малі привілеї», вони були юридично від'єднані від Баварії і стали спадковим володінням дому Бабенгергів, що заклало основи майбутньої окремішності Австрії від решти німецьких держав.
Того ж 1156 року 34-літній Фрідріх одружився з 13-літньою Беатрісою, суверенною графинею Бургундії. До її коронації імператрицею пройшло 11 років, за які Барбаросса здійснив ще три походи в Італію для придушення непокірного Мілана, нажив ворога в особі папи Олександра III, який відлучив його від церкви, нарешті взяв Рим, де був інтронізований антипапа Пасхалій III, від якого він домігся канонізації Карла Великого. Проте на піку успіху армію Фрідріха вразила епідемія чуми (чи малярії) й він був змушений повернутись на батьківщину, так і не досягнувши своєї головної мети — Сицилійського королівства.
У Німеччині Фрідріх пробув сім наступних років. Тим часом 16 міст Італії утворили Ломбардську лігу, яка 16 травня 1176 року під Леньяо завдала німецькій армії нищівної поразки. Барбаросса був змушений відмовитись від своїх категоричних імперських намірів, публічно принижуючись, просити вибачення у папи Олександра III, погодитись зі збереженням пінічно-італійськими муніципалітетами своїх давніх прав і вольностей в обмін на визнання ними судової влади імператора і його права призначати міських консулів й, зрештою, у 1184 році примиритись із Сицилійським королівством, скріпивши новий союз одоруженням свого старшого сина-співправителя Генріха VI з сестрою короля Констанцією Отвіль.
Відгукнувшись на заклик папи Григорія VIII, у 1189 році 67-літній Фрідріх Барбаросса вирушив у свій останній похід, під час якого трагічно загинув ще на підході до Святої землі.