Згідно «Книги про заселення Ісландії» середньовічного літописця Арі Торґільссона, перша хвиля міграції на острів норвежців почалась близько 870 року і тривала півстоліття. У 930 році на рівнині Тінґветлір відбулось перше щорічне зібрання, альтинг, представників поселенців, яких налічувалось не більше півтисячі, що дало початок т. зв. Ісландській вільній державі — співдружності кланів, верховну законодавчу і судову в якій і виконува альтинг. Саме його рішенням у 1000 році відбулась християнізація Ісландії, а у 1262 році, коли існуюча політична система виявилась нездатною впоратися зі зміцнілими вождями, — перехід під зверхність короля Новегії Хокона IV Старого.
З укладенням у 1397 році Кальмарської унії Ісландія разом з Норвегією увійшла до союзу з Данією і Швецією. У 1536 році Данія проголосила Норвегію своєю провінцією, а її колишні володіння — своєю власністю. Після невдалої участі Датського королівства у війнах з Великою Британією на боці наполеонівської Франції рішенням Кільського договору від 14 січня 1814 року Данія була змушена поступитись Швеції Норвегією, проте зберегла права на Ісландію, слаборозвинуту і одну з найбідніших у Європі сількогосподарської територію, яка пережила століття стихійних лих, кількох голодів, що забрали до чверті населення, та епідемії віспи, від якої померла третина населення; ще зо 20% ісландців емігрувало до Нового Світу, зокрема до британської колонії Земля Руперта (нині — Канада).
Романтичні ідеї Французької революції дали поштовх появі в Ісландії, хоча і датськомовної, але патріотично налаштованої ліберальної інтелігенції, переважно з числа літераторів. Вона стала основою руху за відродження національної самосвідомості і відновлення автономії Ісландії, який домігся поновлення в 1845 році роботи альтингу як дорадчого органу датського короля. Очолений в 1851 році президентом ісландського літературного товариства Йоном Сіґурдссоном, прихильником ідеї повного відокремленням від Данії, він домігся прийняття 5 січня 1874 року першої конституції, якою метрополія делегувала Ісландії право на самоуправління і запровадила посаду урядового уповноваженого з питань Ісландії при датському міністерстві юстиції. 3 жовтня 1903 року конституція була переглянута — уповноважений у справах Ісландії був перепідрядкований альтингу, мусів знати ісландську і проживати в Рейк'явіку, де в 1904 році було створено перший власний уряд виключно з ісландців. У січні 1917 року він був вперше сформований на партійній основі у складі трьох міністрів, які одночасно стали і членами датського уряду.
1 грудня 1918 року Данія визнала Ісландію повністю суверенною державою у формі Королівства Ісландія, з якою вона себе на 25 років пов'язала особистою унією під зверхністю короля Данії Християна X з династії Глюксбургів. Ісландія запровадила власний герб, прапор і гімн, проголосила військовий нейтралітет, проте представлення своїх міжнародних інтересів передоручила Данії. Своє перше дипломатичне представництво за кордоном Ісландія відкрила лише у 1920 році.
9 квітня 1940 року Данія була атакована нацистською Німеччиною і, не маючи змоги чинити хоч якийсь опір, через дві години капітулювала. Щоб запобігти можливій висадці німецьких військ, вже 10 травня Ісландія була окупована британським морським десантом, який 7 липня 1941 року зі згоди Ісландії був замінений 40-а тисячами американських військових, що перевищувало кількість чоловіків працездатного віку на острові (його населення в той час становило 120-130 тисяч чоловік).
31 грудня 1943 року дія «Акту про унію» з Данією добігла кінця, і з 20 по 23 травня 1944 року на острові був проведений референдум щодо її припинення і прийняття нової, республіканської, конституції Ісландії. Обидва питання отримали переконливу підтримку (99,5% і 98,5%, відповідно) при явці виборців 98,4%. На підставі народного волевиявлення о 13:30 17 червня 1944 року на рівнині Тінґветлір під Рейк'явіком, де понад тисячу років перед тим зібрався перший альтинг, дев'ятий прем'єр-міністр Бьорн Тоурдарсон проголосив незалежність Ісландії. Того ж дня парламент обрав регента Ісландії Свейнна Б'єрнссона першим президентом республіки терміном на рік.
У Данії факт проголошення незалежності Ісландією був сприйнятий як зрадницький. Зокрема, король Християн X, що на відміну від більшості монархів і президентів Європи не емігрував з батьківщини, а в умовах нацистської окупації вів себе досить незалежно, стверджував, що у 1940 році ісландські офіційні особи дали йому нещирі запевнення у тому, що питання про унію буде розглянуте у повоєнний період. Незважаючи на це, він надіслав поздоровлення ісландському народу, але настільки розсварився зі своїм багаторічним представником в Ісландії Б'єрнссоном, який ще двічі обирався президентом, що той не здійснив до Данії жодного візиту і навіть не був присутнім на похоронах короля у 1947 році.
Американська окупація Ісландії закінчилась у 1946 році, у 1949-у республіка була серед країн-засновниць НАТО і через два роки дозволила повернення війська США у формі Ісландських сил оборони, які були виведені лише 30 вересня 2006 року. За цей час Ісландія досягла істотного економічного зростання, яке почалось ще в роки Другої світової війни, а потім було підкріплене суттєвою американською допомогою в рамках «Плану Маршала» (Ісландія отримала найбільшу з усіх країн-рецепієнтрів підтримку з розрахунку на душу населення, яка майже вдвічі перевищувала наступні за цим показником Нідерланди).
Коментарі
Дивіться також
• Кальмарська унія, 1397
• Незалежність Швеції, 1523
• Незалежність Норвегії, 1905
• Американська окупація Ісландії, 1941