Джон (або Іоанн в українській історіографії), наймолодший з п'яти синів Генріха II Короткий Плащ, першого англійського короля з династії Плантагенетів, та герцогині Елеонори Аквітанської, зійшов на престол у 1199 році по смерті свого брата Річарда Левове Серце. В обмін на визнання свого королівського статусу у травні наступного року він уклав угоду з королем Франції Філіппом II Августом, якою визнав васальну залежність своїх володінь у Нормандії і відмовився від графств Булонь і Фландрія. Однак мир з Францією протримався недовго — звинувативши Джона у порушенні феодальних обов'язків, у 1202 році Філіпп II розпочав проти нього війну і за два роки англійський король втратив свої землі в Нормандії, Бретані, Мені, Турені, частині Пуату та Анжу і єдиним його володінням на континенті залишилась Аквітанія.
Значну частину наступного десятиліття Джон провів у спробах повернути втрачене, що змусило його збільшити існуючі і ввести нові податки для проведення військових кампаній та здійснити інші непопулярні фінансові заходи, які торкнулись баронів, євреїв та церковних володінь, конфіскованих королем, за що у 1209 році папа Іннокентій III спочатку відлучив його від церкви, а через три роки теоретично усунув від влади, звільнивши англійців від присяги королю.
Після нищівної поразки 27 липня 1214 року в битві при Бувіні Джон остаточно втратив всі свої володіння у Франції, північніше Луари, і, повернувшись до Англії, розпорядився з усіх баронів, котрі не брали участь в кампанії, стягнути надзвичайно високий т. зв. щитовий збір (плату власників лицарських феодів за відмову нести особисту службу в армії короля). Це викликало протести, особливо активні на півночі і сході Англії, і після невдалої спроби 4 листопада порозумітись з королем група баронів, що зібралась на таємні збори 20 листопада в абатстві Едмондсбері, графство Саффолк, принесла клятву виступити проти Джона і домогтись письмового підтвердження всіх своїх колишніх прав і привілеїв.
Перемовини з королем тривали до Великодніх свят 1215 року. Незважаючи на вмовляння своїх найближчих радників, Джон був невблаганним: «Ніколи не погоджуся на такі поступки, які з мене, короля, зроблять раба!». Отримавши відмову, барони формально зреклися васальної вірності королю, і зібране заздалегідь військо на чолі з Робертом Фіц-Волтером, оголошеним «маршалом воїнства Божого і святої церкви», зайняло Нортгемптон, потім Бедфорд, а в кінці травня прибуло до Лондона, городяни якого відкрили перед бунтівними баронами міську браму.
Звістка про це позбавила Джона Безземельного підтримки більшості знаті і він був змушений погодитись на нові переговори із заколотниками. Вони відбулись 15 червня 1215 року на березі Темзи біля містечка Віндзор (графство Суррей) за 32 км від Лондона за посередництва папського легата Пандульфа та архієпископів Кентербері і Дубліна, на яких Джон Безземельний скріпив своєю печаткою «Вимоги баронів». На їх основі 19 червня був виданий королівський указ (що значно пізніше отримав назву «Велика хартія вольностей»), котрий 63-а статтями регулював питання податків, зборів і повинностей, судочинства, власності і її успадкування, гарантував свободи, особистий і майновий захист вільних людей й обмежував владу короля, який погоджувався з тим, що баронами і підданими може бути примушений дотримуватись взятих на себе зобов'язань.
Не маючи наміру виконувати нав'язані йому «Вимогами баронів» умови, Джон звернувся по допомогу до папи Іннокентія III, який 24 серпня спеціальною буллою оголосив їх «несправедливим, протизаконним і ганебним договором». Тим часом король, зібравши військо з датських і норвезьких найманців, одним за одним атакував володіння баронів, які, не в змозі дати консолідованої відсічі, закликали на англійський престол сина французького короля Людовика, чоловіка внучки короля Генріха II Плантагенета (батька Джона Безземельного). У грудні французи висадились у Кенті, до весни 1216 року встановили контроль над Східною Англією, і 26 травня в Лондоні Людовик (майбутній суверен Франції Людовик VIII Лев) був проголошений королем. У цей же час на його підтримку з півночі почав наступ шотландський король Олександр II, який з військом пройшов усю Англію аж до південного узбережжя і досяг Дувра.
Планам французів завадила несподівана смерть Джона Безземельного 19 жовтня 1216 року — частина баронів підтримала претензії на престол його дев'ятилітнього сина Генріха, того ж дня в Глостері проголошеного королем, а решта баронів-бунтівників і війська дофіна Людовика до серпня 1217 року були розбиті регентом Англії Вільямом Маршалом. 11 вересня у Ламбетському палаці в Лондоні Людовик і Маршал за посередництва папського легата і архієпископа Кентерберійського Стівена Ленгтона уклали угоду, за якою всі повсталі барони були амністовані, французькі і шотландські війська мали залишити Англію, а французький дофін назавжди відмовлявся від претензій на англійський престол в обмін на виплату компенсації 10 тисяч марок.
«Велика хартія вольностей» була підтверджена королем Генріхом ІІІ в 1225 pоці і повторно Едвардом І — в 1297 році. Будучи в момент прийняття скоріше консервативним, ніж прогресивним документом, який впорядковував і уточнював загальновизнані й усталені норми звичаєвого феодального права, вона, тим не менш, заклала основи розвитку демократичних інститутів Англії на багато сторіч наперед — передбачена нею рада з 25 баронів для нагляду за діями короля вже у 1265 році трансформувалась у парламент, в роботі якого вперше крім баронів і лицарів графств, брали участь і городяни великих міст, що стало початком станового представництва в Англії і формування парламентаризму в сучасному розумінні цього слова. Разом з «Актом про краще забезпечення свободи підданих та про попередження ув'язнень за морями» 1679 року, «Білем про права» 1689-го і «Актом про престолонаслідування» 1701-го, «Велика хартія вольностей» є найстарішою частиною некодифікованої британської конституції.
Підписаний Джоном Безземельним в 1215 році примірник «Хартії» не зберігся, але до сьогодні дійшли чотири її оригінальних і тринадцять середньовічних копій, у тому числі чотири, датовані 1297 роком. У 2009 році ЮНЕСКО включило «Велику хартію вольностей» до реєстру «Пам'ять світу».
Коментарі
Дивіться також
• «Римський закон вестготів» короля Аларіха, 506
• Сходження на престол Джона Безземельного, 1199
• Декларація прав людини і громадянина, 1789
• Білль про права, 1791
• Загальна декларація прав людини, 1948