За умовами Пресбурзьго договору 1805 року між наполеонівською Францією і габсбурзькою Австрією Баварське герцогство отримало статус королівства, вийшовши з-під владних інститутів Священної Римської імперії. Її першим королем став Максиміліан Йозеф з династії Віттельсбахів, якому у 1825 році наcлідував його старший син Людвіг Карл Август, названий на честь свого хрещеного батька, страченого Французькою революцією Людовика XVI. Людина творча і романтична, сам поет, письменник і меценат, Людвіг I прагнув перетворити Мюнхен на «другі Афіни», оточив себе творчими людьми, реорганізував Академію мистецтв і доклася до пожвавлення культурного життя країни.
Романтичне захоплення Давньою Грецією підштовхнуло Людвіга I дати згоду на обрання свого другого сина 17-річного Отона королем Греції, яка щойно виборола незалежність. Сам він у революційний 1848 рік був змушений зректись престолу на користь свого старшого сина Максиміліана II, котрий, слідуючи традиції дому Віттельсбахів, ж не цурався творчої богеми, покровительствував мистецтву, як і батько, започаткував багато архітектурних проектів, у 1855 році заснував Баварський національний музей творів образотворчого мистецтва і предметів культурно-історичної значимості.
Максиміліан II помер після несподіваної і короткої триденної хвороби, й 10 березня 1864 року третім королем Баварії став його 18-літній син Людвіг Отто Фрідріх Вільгельм. Людина ексцентрична і далека від політики, Людвіг II зберіг уряд свого батька, поклавшись на його міністрів і радників, й більшість часу присвячував своїм справжнім інтересам — мистецтву, музиці та архітектурі. Одними з перших рішень молодого короля було запрошення до двору композитора Ріхарда Вагнера, яким він захоплювався з підліткового віку, і початок будівництво королівського оперного театру на Гертнерплац у Мюнхені.
У 1871 році Людвіг II практично повністю усунувся від державних справ, захопившись власними творчими проектами, передусім замками, в архітектурні деталі яких вникав особисто, і творчістю Вагнера, якого, правда, через політичний радикалізм і екстраваганність був змушений просити залишити Мюнхен. Король особисто кредитував композитора, оплачував його житло у Швейцарії і профінансував будівництво оперного театру у Байройті, як місце вистав опер Вагнера на щорічних фестивалях його імені, який урочисто відкрився 13 серпня 1876 року світовою прем'єрою тетралогії «Перстень Нібелунга».
До 1876 року коштом Людвіга II був збудований замок Нойшванштайн, палац Ліндерхоф, своєрідна копія французького Версалю заміська резиденція Герренкімзе. У 1882 році він придбав руїни замку на горі Фалькенштейн у Баварських Альпах, який мав намір перебудувати і розпочав прокладання до нього дороги і водогону.
Грошей бракувало, проте король їх не шкодував і набирав все більших боргів під державні гарантії. Це викликало спочатку нарікання, а згодом і відкритий спротив урядовців, занепокоєних небезпекою фінансового краху країни. Попри це Людвіг почав планувати зведення візантійського палацу у Гравангталі та літньої резиденції у китайському стилі у Плайнзе в Тіролі. Прагнучи стримати бурхливу діяльність Людвіга II, міністри звернулись до його дядька князя Луїтпольда з пропозицією оголосити короля недієздатним і усунути з престолу. При цьому серед аргументів було згадане і специфічне особисте життя Людвіга II, який тяжів до невеликих чоловічих компаній, не мав коханок і не виказував жодного наміру одружуватись.
Зібрати таємне досьє на короля було доручено його другові дитинства Максиміліану фон Гольнштейну, чи не єдиній людині (поряд з Ріхардом Вагнером, коли той був ще живий), котра багато років мала на нього вплив, миттєво втрачений у 1883 році зразу ж після відмови шукати кошти для реалізації грандіозних будівельних планів короля. Особисто зацікавлений в його усуненні, Гольнштейн завдяки своєму високому суспільному положенню і хабарам склав великий список нарікань та скарг на Людвіга II і пліток про нього. Ознайомившись із зібраним досьє, міністр закордонних справ Пруссії Отто фон Бісмарк засумнівався у його достовірності, назвавши «сміттям з королівської шафи», яке баварські міністри «мусять винести на публіку, бо інакше винесуть їх».
Тим не менш, на підставі сумнівних данних, зібраних Гольнштейном, 8 червня 1886 року колегія з чотирьох психіатрів, котрі жодного разу навіть не бачились з Людвігом II, дійшла висновку, що він страждає на невиліковну парнойю, нездатний ухвалювати рішення і «свобода дій Його Величності повинна бути обмежена».
О 4 годині ранку 10 червня у замок Нойшванштайн прибула урядова комісія, граф Гольнштейн і поліція, щоб оголосити королю висновок психіатричної експертизи і взяти його під варту. Всупереч сподіванням, Людвіг II наказав поліцейським заарештувати усіх прибулих, яких, правда, через кілька годин звільнив. Незважаючи на неочікуваний розвиток подій, того ж дня баварський уряд під головуванням Йогана фон Луца оголосив князя Луїтпольда регентом його недієздатного племінника. Прихильні до короля наближені радили йому тікати з країни чи йти на вулиці Мюнхена, щоб звернутись із закликом про підтримку до народу. Людвіг II вагався і коли зрештою вирішив залишити Баварію, виявилось, що усі виходи з королівського замку перекриті поліцією.
Рано вранці 12 червня у Нойшванштайн знову прибули представники урядової комісії і о 4-й Людвіг II був заарештований. Його перевезли до замку Берг на березі озера Штарнберг південніше Мюнхена, де помістили під нагляд одного з членів психіатричного консиліуму доктора Бернхарда фон Гуддена. Наступного дня, 13 червня 1886 року, вони удвох під наглядом охоронців прогулялись територією замку. Король вів себе надзвичайно спокійно, жодної агресії не виказував й надвечір знову попросився пройтись. З огляду на його врівноваженість на цей раз доктор Гудден вирішив охорону не брати. Востаннє їх бачили на території замку о 18-30. Коли до 20-ї вони не повернулись, на пошуки короля і доктора кинулась обслуга замку і десь о пів на одинадцяту вечора у прибережних водах озера Штарнберг знайшла їх мертві тіла.
За офіційною версією 40-річний Людвіг утопився, наклавши на себе руки, хоча згідно звіту про розтин у його легенях води не було. Крім того, король був відмінним плавцем, а у місці, де було знайдене його тіло, глибина сягала лише по пояс. На тілі ж Гуддена було виявлено сліди від ударів по голові і удушення, хоча для однозначно висновку про причини його смерті зібраних доказів забракло.
Таємниця смерті Людвіга II так і залишилась нерозкритою.
Тіло четвертого короля Баварії було поховане 19 червня 1886 року у склепі єзуїтської церкви Святого Михайла у Мюнхені, а його серце — у храмі Богоматері, що у місті Альтеттінг, поруч із серцями його батька і діда.
Спадкоємцем Людвіга II став його молодший брат Отто, який ще після повернення з Франко-прусської війни тим же доктором Гудденом також був визнанний недієздатним через «душевну хворобу». То ж фактичним правителем Баварії і надалі залишився їх дядько Луїтпольд, який правив до 1912 року. Наступного року син Луїтпольда 67-літній Людвіг зі згоди парламенту усунув від влади недієздатного Отто й правив, доки Листопадова революція не повалила в Баварії монархію.
За іронією долі, всі збудовані коштом Людвіга II архітектурні комплекси, які свого часу загрожували економіці Баварії, вже давно себе економічно виправдали завдяки популярності як туристичні об'єкти, до яких належить і місце загибелі короля на озері Штарнбергер, де щороку проходять поминальні урочистості.