Теоретики комунізму уявляли суспільство як стан достатку і гармонії, в якому будуть повністю задоволені матеріальні й культурні потреби громадян. Умовою безкоштовного користування бажаними благами виступала би безоплатна суспільно-корисна праця. Конституція СРСР 1936 року визначала працю як «обов'язок і справу честі кожного працездатного громадянина», а підштовхувати людей до трудової зайнятості мали принципи «хто не працює, той не їсть» та «від кожного по можливостях, кожному — за працею».
Перспектива переходу до скасування товарно-грошових відносин усувала потребу справедливої матеріальної винагороди за працю. Зрівнялівка в оплаті нівелювала стимул працювати на державу, однак приватна підприємницька діяльність у СРСР була заборонена. Хоча офіційного безробіття в державі не існувало, тисячі майстрів (кравців, ковалів, столярів та ін.) надавали населенню украй необхідні послуги, що їх держава ігнорувала з огляду на пріоритет військово-промислового комплексу та важкої промисловості. Сформувалися немовби два самодостатні світи — одержавленого сектору з чергами, дефіцитом, бідністю і примусовим працевлашутванням та латентного ринку дефіцитних товарів і послуг з неформальними відносинами.
Нестача трудових ресурсів гостро проявилася після Другої світової війни у сільському господарстві, хоча цей дефіцит був відносним. Так, у 1946 році в Україні 86676 колгоспників не виробили жодного трудодня, десятки тисяч — мінімум трудоднів, а сотні тисяч працювали на колгоспних ланах «про людське око», натомість жили за рахунок присадибних ділянок. З метою примусу до старанної праці в колгоспі за ініціативою першого секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова 21 лютого 1948 року президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя», що дозволяв загальним зборам селян ініціювати виселення односельців, котрі не виробили встановленого мінімуму трудоднів чи не бажали працювати «чесно», «підривали трудову дисципліну в сільському господарстві». За час дії цього указу з УРСР (окрім областей західного регіону) у віддалені місцевості басейнів річок Обі, Єнісею й Лєни було виселено 12 265 осіб. Через кілька місяців ідентичний указ змусив остерігатися виселення й спонукав працювати старанніше селян усього СРСР.
Наступним кроком у боротьбі за неухильне виконання «обов'язку і справи честі кожного працездатного громадянина» став указ президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 року «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами». З метою «запобігання і попередження злочинів» та для «залучення їх до праці» указ передбачав виселення у віддалені райони СРСР на строк до 5 років осіб, затриманих за жебрацтво та бродяжництво, — прагнучи адміністративними методами позбутись недоліків економічних відносин, держава, користуючись соціальною незахищеністю своїх громадян, намагалась покарати їх за те, що вони, будучи працездатними, «злісно ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть паразитичний спосіб життя».
Реабілітація і повернення додому сотень тисяч ув'язнених, легалізація абортів, скорочення тривалості робочого дня, скасування покарання за запізнення на роботу, впровадження широкого пенсіонування тощо стали здобутками соціальної політики першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова. Однак саме за його правління було ухвалене рішення, що дозволяло карати людей за невідповідність «радянському способу життя», уникнення офіційного працевлаштування чи заняття приватною підприємницькою діяльністю. 4 травня 1961 року президія Верховної Ради РСФСР прийняла указ «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», котрим запроваджувалось кримінальне покарання тим, хто протягом року не працював чотири і більше місяців.
12 червня року відповідний указ з ідентичною назвою був продубльований президією Верховної Ради УРСР.
Хизуючись досягненням «видатних успіхів у розвитку соціалістичної економіки, науки і культури, в зростанні народного добробуту» завдяки «натхненній праці» «активних будівників комунізму», преамбула указу водночас констатувала існування «окремих осіб», які, не виконуючи ніякої корисної роботи в суспільстві, «ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя, займаються приватнопідприємницькою діяльністю, жебрацтвом, спекуляцією», одержують «нетрудові доходи від дачних і земельних ділянок». Спираючись на «численні побажання трудящих» президія Верховної ради УРСР запровадила для них покарання у вигляді виселення на строк від 2 до 5 років «з конфіскацією придбаного на нетрудові доходи майна». Аналогічне покарання загрожувало й тим з де-юре працевлаштованих, хто трудився несумлінно.
Попри оптимістичні повідомлення в пресі про активну участь громадськості у виявленні «нероб» та швидке перевиховання останніх, в реалізації указу було чимало труднощів. Він не містив чітких критерів складу злочину, розмитим було формулювання «паразитизму», а в гонитві за показниками виявлених порушників органи охорони порядку часто діяли нерозбірливо. Не проявляли необхідної турботи про працевлаштування «указників» керівники деяких підприємств і організацій, побоюючись погіршення трудової дисципліни під впливом «нероб».
Аналогічний указ був ухвалений в інших радянських республіках, створивши суцільне правове поле для боротьби з соціальними «паразитами». Він став гнучким, але недостатньо ефективним інструментом для поборювання явища, причини якого полягали в нехтуванні значенням економічної мотивації в трудовій діяльності. Під його дію потрапили не лише «злісні нероби», але й приватники-таксисти, спекулянти, алкоголіки, повії та навіть недостатньо лояльні громадяни.
У 1968 році в Україні органи внутрішніх справ виявили 25,6 тисяч «паразитів», понад дві третини з яких працевлаштувалися після попередження, ще 3 тисячі осіб було залучено до праці рішеннями виконкомів міських районних рад депутатів трудящих, за злісне ухиляння від суспільно-корисної праці 350 особам судами було призначено виправні роботи. Того ж року міліція затримала понад 20 тисяч волоцюг і жебраків, з яких 1099 було покарано позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на строк від шести місяців до одного року.
Кампанія боротьби з неробами, що ведуть «паразитичний спосіб життя», особливого успіху не мала, хоча відповідне кримінальне покарання було чинним протягом 30 років, доки не було скасоване у березні 1991 року з прийняттям закону «Про зайнятість населення», який в радянській Україні легалізував поняття безробіття.
Коментарі
Дивіться також
• Боротьба з кочівництвом циган у СРСР, 1956
• Микола Підгорний — перший секретар ЦК КПУ, 1957
• Курс на побудову комунізму, 1959
• Повна паспортизація громадян СРСР, 1974