Протягом перших трьох років після вторгнення на Піренеї арабо-берберськими військами Омейядського халіфату було знищено Королівство вестготів і на більшій частині півострова створено провінцію Аль-Андалусія з центром в Сарагосі. До 718 року вільними від мусульман залишались лише гірські райони на півночі півострова, що належали герцогству Васконія, і узбережжя Біскайської затоки. Перейшовши наступного року Піренейські гори, андалусійська армія під проводом валі (військового губернатора) Аль-Самха ібн-Маліка почала завоювання Септиманії, яку підкорила наступного року, захопивши практично всі її міста зі столицею містом Нарбонна включно.
Після невдалої спроби у 721 році підкорити добре укріплене місто Каркасон Аль-Самх розпочав похід на Тулузу, столицю незалежного Аквітанського принципату (на території герцогств Аквітанія і Васконія), володіння якого простягались від франкського королівства Нейстрія на півночі до Бургундського на сході. Незважаючи на хорошу захищеність міста, принцепс Ед (Одо) завчасно залишив Тулузу, щоб зібрати достатню армію для відсічі арабському війську, яке налічувало, якщо вірити хроністам, кількасот тисяч чоловік.
Під стіни Тулузи Ед повернувся за кілька місяців і завдяки несподіванці йому вдалось оточити арабів, які щільним кільцем тримали місто в облозі. Через брак кавалерії спроба вирватись з оточення зазнала невдачі, і 9 червня 721 року військо Аль-Самха було вщент розбите, а він сам — поранений й невдовзі помер у Нарбонні, куди зумів дістатись з рештками армії. За свідченнями хроністів того часу в битві під Тулузою мусульмани втратили від 300 (арабські джерела) до 375 (європейські джерела) тисяч чоловік проти півтори тисячі загиблик аквітанців і франків.
Перемога у битві під Тулузою стала першим великим успіхом у протистоянні арабській експансії в Європу. З цієї нагоди папа римський Григорій II надіслав Еду особисті вітання і спеціальні подарунки.
У 725 і 726 році принцепс Аквітанії, якого стали іменувати Великим, завдав арабам ще двох поразок, проте у 732 році був розбитий у битві під Бордо армією Абд ар-Рахмана, нового валі Аль-Андалуса, одного з небагатьох арабських воєнначальників, вцілілих на полі бою під Тулузою десять років перед тим. Не маючи змоги зібрати нову армію, Ед Великий з рештками війська відступив на північ до Луари і в Парижі зумів переконати свого давнього ворога майордома Нейстрії і Австразії Карла Мартела спільно виступити проти арабів. У вирішальній битві, що відбулась між Пуатьє і Туром, чисельно переважаючі війська Абд ар-Рахмана були розбиті, а він сам загинув. Це змусило арабів відступити з більшої частини Галлії і кілька десятиліть не здійснювати на неї великих набігів.
По смерті Еда Великого у 735 році Аквітанія була змушена визнати сюзеренітет Королівства франків і у 768 році повністю втратила незалежність, завойована військами сина Карла Мартела короля Піпіна III Короткого, який у 759 році остаточно звільнив від арабів Септиманію.
Герцогство Васконія певний час зберігало незалежність як васал Каролінгів і лише у 778 році увійшло до складу відновленого Карлом Великим королівства Аквітанія. На цей час припадає зміцнення королівства Астурія, король якого Альфонсо II у союзі з франками у 798 році захопив Лісабон і до 825 року звільнив від маврів Леон і північ Кастилії. Зі створеної у 795 році Іспанської марки, як буферної зони для захисту Королівства франків, почалось відвоювання християнами північного заходу Піренейського півострова: у 801 році була звільнена Барселона, яка стала ядром однойменного графства, що через майже два століття вже як графство Каталонія проголосило незалежність.
Реконкіста, міфологізована в Іспанії у XIX-XX столітті як процес неперервних воєн проти загарбників, хоча насправді мали місце відносно довгі мирні періоди і не рідкістю були військові союзи між мусульманами та християнами, тривала до 1492 року, коли після 8-місячної облоги війська Кастилії і Арагону вдалось підкорити Гранадський емірат, останнє державне утворення маврів на Піренейському півострові.
Коментарі
Дивіться також
• Арабська колонізація Іспанії, 711
• Битва при Пуатьє Карла Мартела, 732
• Королівство Португалія, 1139
• Падіння мусульманської Севільї, 1248
• Падіння Гранади, 1492