Едвард був сьомим сином короля Етельреда II Нерозумного і першим від його другої дружини Емми, дочки герцога Нормандії Річарда II Безстрашного. Коли у 1013 році Англію підкорив король Данії і Норвегії Свен Вилобородий, Етельред з родиною був змушений рятуватись втечею до Руана, звідки повернувся через рік, ненадовго відновлений при владі зусиллями провідних англійських дворян. По його смерті у 1016 році данці знову захопили владу в Англії і, зійшовши на престол, у липні 1017 року син Свена Канут взяв у дружини Емму Нормандську, з якою у нього було двоє дітей — син Гардекнуд і донька Гунхільда.
Весь цей час Едвард залишався у Нормандії, звідки повернувся до Лондона лише у 1041 році, через шість років по смерті Канута Великого з дозволу свого зведеного (по матері) брата Гардекнуда, короля датського, який у тривалій міжусобиці зрештою зміг утвердитись на престолі Англії.
Людина авторитарна і свавільна, Гардекнуд правив не особливо рахуючись з місцевою знаттю, якій не довіряв, значно збільшив податки, які збирались надто жорстоко навіть для тих часів. Він нагло помер 24-літнім 8 червня 1042 року, виголошуючи тост на весіллі одного зі своїх наближених і «раптово впавши на землю з жахливими конвульсіями», як повідомляє «Англосаксонська хроніка». Гардекнуд був настільки непопулярний, що «перш ніж він був похований, всі люди в Лондоні вибрали королем Едварда», його зведеного брата.
3 квітня 1043 року Едвард коронувався в кафедральному соборі Вінчестера, традиційному місці сходження на престол представників Вессекської династії.
Нарікаючи на свою властолюбну матір, яка «зробила для нього менше, ніж могла, перш ніж він став королем», Едвард позбавив її можливості впливати на прийняття рішень і у проведенні своє політики оперся на авторитет та владу наймогутнішого магната Англії ерла Вессекса Годвіна. 23 січня 1045 року він одружився з його донькою Едіт, надав його синам і датським родичам маєтності у Південній та Східній Англії, завдяки чому зі смертю Сіварда, ерла Нортумбрії, і Леофріка, графа Мерсії, родина Годвінсонів сконцентрувала у своїх руках всі основні важелі управління державою, в той час як вже немолодий Едвард дедалі більше усувався від політичних питань, присвячуючи себе релігії і церкві.
У 1063 році Гарольд Годвінсон переможно завершив тривалу війну з Вельсом, який розпався на удільні володіння, більшість з яких визнали сюзеренітет Англії, через два роки придушив заколот свого брата у Нортумбрії, вкотре підтвердивши статус найпотужнішої після Едварда політичної фігури країни. Знаючи його амбіції, десь у цей час Едвард, якщо вірити нормандським джерелам, у передчутті близької смерті відрядив Гарольда до Нормандії, де той на священній реліквії приніс присягу вірності Вільгельму II Бастарду, якого бездітний англійський король ще у 1051 році призначив своїм спадкоємцем на знак подяки за роки підтримки його родини нормандськими герцогами.
28 грудня 1065 року важко хворий Едвард був присутній при освяченні його найбільшого будівельного проекту — Вестмінстерського абатства, після чого впав у кому і через тиждень, 5 січня 1066 року, помер. Історичний рукопис «Життя короля Едуарда» стверджує, що перед смертю до Едварда на мить повернулась свідомість і він доручив «захист королівства» Гарольду Годвінсону, який наступного дня, відразу після похорон короля у Вестмінстерському абатстві, вітенагемотом був обраний королем Англії. Вільгельмом Бастардом це було розцінено як віроломство і привід для вторгнення в Англію, на престол якої він зійшов вже на Різдво того ж року.
Протягом наступного століття Едвард набув репутації енергійного і побожного короля, його бездітний шлюб став трактуватись як прояв цнотливості і за ним закріпилось прізвисько Сповідник. Вдячними служителями Вестмінстера йому було приписано ряд пророцтв і чудес, й 7 лютого 1161 року папа Олександр III в обмін на підтримку короля Генріха II Плантагенета у своєму протистоянні з Фрідріхом Барбароссою канонізував короля Едварда.
За Генріха III останки Едварда Сповідника були вдруге урочисто перепоховані у Вестмінстерському абатстві, де з 1269 року 13 жовтня його тиждень згадують у молитвах. До середини наступного століття він увійшов у сонм національних святих поряд з хрестителем Англії Григорієм Великим і останнім суверенним англосаксонським королем Східної Англії Едмундом Мучеником й до сьогодні шанується монархами Великобританії.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН