Через три дні після зречення 13 листопада 1918 року імператора Австро-Угорщини Карла I Габсбурга престолу Угорщини лідер радикальної Партії незалежності граф Міхай Карої закликав робітників і солдат до повстання на «захист угорських завоювань від анархії», яке привело до проголошення 16 листопада Угорської Демократичної республіки. Сподівання на лояльність Антанти до республіканського уряду і пом'якшення умов перемир'я, укладеного два тижні перед тим в Падуї Австро-Угорщиною, виявились безпідставними. Більше того, 20 березня 1919 року керівництво Угорщини отримало від уповноваженого Антанти полковника Фернана Вікса ноту, якою вимагалося погодитися на передачу частини території тогочасної Угорщини до країн «Малої Антанти» — Румунії, Чехо-Словаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців.
Проголошення наступного дня Угорської Радянської Республіки лише ускладнило міжнародне положення країни: розрахунок на «світову соціалістичну революцію» і допомогу радянської Росії не справдився, а спроба силою зброї повернути Трансільванію привела до повного фіаско — через 133 дні румунська армія зайняла Будапешт й повалила уряд комуніста Бела Куна.
Прихід до влади адмірала Міклоша Хорті, який 1 березня 1920 року прийняв титул регента в «монархії без монарха», і його спроби вплинути на хід мирних переговорів у Версалі зустріли активну протидію «Малої Антанти», представники якої прагнули запобігти відновленню монархії Габсбургів і наполягали на жорстких вимогах до офіційного Будапешту, вважаючи, що в розв'язанні Першої світової війни він винуватий навіть більше за Відень. В кінці
Рада міністрів закордонних справ країн-переможців востаннє повернулась до обговорення питання кордонів Угорщини 8 березня 1920 року під час засідання у Лондоні. Вироблений нею текст остаточних умов мирного договору був вручений угорській делегації 6 травня разом із листом прем'єр-міністра Франції Олександра Мільєрана, нового голови Паризької мирної конференції, в якому він стверджував, що положення договору щодо кордонів ще можуть бути переглянуті в майбутньому. Як припускається, це створило в угорських дипломатів ілюзію «тимчасового» характеру деяких положень мирного договору, укладеного 4 червня 1920 року у Великому Тріанонському палаці Версаля. З угорського боку його підписали міністр праці Агошт Бенард і надзвичайний посол і державний секретар Альфред Драш-Лазар.
Тріанонський мирний договір був складений за зразком Сен-Жерменського мирного договору 1919 року із Австрією, складався з 364 статей, розбитих на 14 частин, протоколу та декларації. Його друга частина містила опис меж Угорщини і юридично закріплювала фактичну ситуацію, що склалась на кінець Першої світової війни: Угорщина втрачала Трансільванію і східну частину Банату, приєднаних до Румунії, Хорватію, Бачку і західну частину Банату, що увійшли до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, Словаччину і Карпатську Русь, переданих Чехо-Словаччині, землю Бургенланд, що відійша до Австрії, і порт Фіуме (нині — Рієка, Хорватія), який проголосив себе вільним містом.
В інших частинах Тріанонського договору Угорщина відмовлялася від будь-яких прав і претензій на володіння колишньої Австро-Угорської монархії як в Європі, так і поза нею, визнавала незалежність Чехо-Словаччини та Королівства сербів, хорватів і словенців, скасування Брест-Литовського мирного договору та укладені країнами-переможцями договори повоєнного періоду, погоджувалась із запропонованою регламентацією її армії, яка скорочувалась до 35 тисяч добровольців, втрату військової авіції та флоту і на виплату репарацій. 15 листопада 1920 року договір був ратифікований регентом Хорті і набув чинності після його ратифікації «головними державами» 26 липня 1921 року (США, відмовившись ратифікувати Тріанонський договір, 29 серпня 1921 року підписали з Угорщиною сепаратний договір, схвалений Сенатом США в жовтні 1921 року).
Втрата Угорщиною 72% території і 64% населення (в тому числі 3 мільйонів етнічних угорців), виходу до моря, понад 80% природних ресурсів була сприйнята в Угорщині як національна трагедія, з нагоди якої всі офіційні прапори в країні були приспущені до 1938 року, коли за посередництва Німеччини та Італії було проведено т. зв. Перший Віденський арбітраж і «виправлено кривди, завдані Версальськими договорами»: на прохання Угорщини уряд Чехословаччини погодився на поверення південних районів Словаччини і південно-західних районів Підкарпатської Русі. За результатами Другого Віденського арбітражу 1940 року Румунія поступилася Угорщині північною половиною Трансільванії.
З 2010 року за ініціативою уряду Віктора Орбана 4 червня — день «Тріанонської ганьби» — відзначається в Угорщині як День національної єдності.
Коментарі
Дивіться також
• Розпад Австро-Угорської імперії, 1918
• Революція айстр в Угорщині, 1918
• Угорська Радянська Республіка, 1919
• Версальський договір, 1919
• Паризький мирний договір, 1947