Після поразки персів у війні з греками, держава Ахеменідів втратила володіння на узбережжі Егейського моря, Геллеспонту і Босфору. Скориставшись безвладдям, у 475 році до н. е. вождь одрисів Терес зумів об'єднати фракійців у племінну державу, відому як Одриське царство. За правління його сина Сіталка воно поширило свій вплив на гірські райони і сусідні грецькі поліси, примушені до виплати данини, і налагодив карбування власної монети.
Близько 384 року до н. е. одриський трон посів Котіс І, за якого держава фракійців досягла найбільшого розквіту. Як повідомляє сучасник подій Фукідід у своїй «Історії Пелопоннеських воєн», «Одриське царство тягнеться від Абдера до гирла ріки Істр... Усередині країни відстань від Понта Евксінського до Стримона добрий пішохід проходить за 13 днів».
Як і його попередники, Котіс орієнтувався на військовий і торгівельний союз з Афінами й навіть взяв шлюб з дочкою стратега Іфікрата, з допомогою якого придушив повстання племі трибаллів. Однак через спробу фракійців утвердитись на півстрові Галліполі їх відносини з греками зіпсувалися і Котісу довелось придушувати інспіроване афінянами повстання. Втім, це його не вберегло, і близько 360 (чи 359 або 357) року до н. е. він загинув від рук підісланих, імовірно афінським урядом, двох вбивць.
Син Котіса Керсеблепт єдність держави зберегти не зміг і в міжусобній війні вона розпалась на кілька автономних частин, жодна з яких протистояти експансії афінян і македонян не зуміла.
Десь у цей же час, перейшовши Дунай у його нижній течії, з півночі на Балкан рушили і скіфські племена під проводом царя Атея. Вони підкорили грецькі поліси Істрія, Одес (нині Варна, Болгарія), Діонісополь (або Візлн, нині Каварна, Болгарія) і Каллатіс, де налагодили карбування власної монети. Проте війна з фракійським племенем істрінів склалась для скіфів вкрай невдало і, як повідомляє римський історик ІІІ ст. Марк Юніан Юстін, Атей відправив послами до македонського царя Філіпа ІІ мешканців Аполлонії Понтійської, через яких просив військової допомоги і обіцяв усиновити його «й зробити спадкоємцем Скіфського царства».
Доки Філіп, що у цей час саме вів війну проти Посідеї і Візантія за контроль над протокою Геллеспонт, споряджав до скіфів загін, вождь істріан несподівано помер, допомога виявилась зайвою, і Атей відіслав македонців назад. Більше того, він дезавуював свої попередні обіцянки, заявивши, що «не просив у нього (Філіпа — Д. К.) допомоги і не доручав говорити йому про усиновлення, бо не потребують скіфи македонського захисту, оскільки перевершують македонян [в хоробрості] та й спадкоємця він, [Атей], не потребує, тому що його син живий».
Філіп дорікнув скіфському царю, що той навіть не сплатив дорожні витрати македонського загону, на що Атей, як свідчить римський історик І ст. до н. е. Гней Помпей Трог, відповів: «клімат в Скіфії несприятливий, а земля безплідна; вона не тільки не збагачує скіфів, але заледве приносить їм їжу; немає у нього багатств, якими він міг би задовольнити настільки великого царя, а відбутись невеликою подачкою він вважає більш непристойним, ніж зовсім відмовити. Взагалі ж скіфів цінують за доблесний дух і загартоване тіло, а не за багатства».
Роздратований такою зухвалою відповіддю, Філіп зняв облогу Візантія і рушив у похід на північ, розраховуючи, за словами Юстина, не тільки покарати нахабного варвара, але і владнати свої фінансові справи за рахунок військової здобичі: «за прикладом купців — витрати на одну війну покрити доходами з іншої».
Не бажаючи передчасно виказувати свою ворожість і сподіваючись виграти час, Філіп ІІ сповістив Атея, що йде до гирла Істра (Дунаю), щоб спорудити там згідно з обітницею, яку він нібито дав ще під час облоги Візантія, статую Геракла. Хитрість македонського царя була геть очевидною і у відповідь Атей запропонував прислати статую йому, обіцяючи не тільки встановити її, а й подбати про її збереження, заодно попередивши, що переплавить встановлений без його дозволу монумент на наконечники для стріл.
Філіп на погрози не зважив і успішно дістався Істру, де, як припускається, була ставка скіфського царя.
Попри свій похилий вік — десь зо 80 чи 90 років — Атей особисто очолив військо і рушив проти македонців, з якими скіфи зійшлись у битві в кінці весни — на початку літа 339 року до н. е. Римський історик і військовий Секст Юлій Фронтін повідомляє, що перед її початком Філіп ІІ, не дуже покладаючись на стійкість своїх воїнів, поставив позаду них найнадійніших вершників, наказавши їм повертати до бою втікачів і дезертирів.
Попри чисельну перевагу, скіфи були розбиті вщент. Загинув їх цар Атей, у рабство потрапило десь зо 20 тисяч жінок і дітей, серед здобичі — «багато худоби,.. 20 тисяч чудових кобил», — пише Орозій. — «Золота і срібла не знайшлося зовсім. Тоді довелося повірити тому, що скіфи справді дуже бідні».
На Балканському хребеті македонців, що повертались зі скіфського походу, підстерегли трибалли, які відмовились, як пише Трог, пропустити їх «через свої володіння, доки не отримають частини здобичі… Справа дійшла до зброї; в цій битві Філіп був поранений в стегно і до того ж так, що зброя, пройшовши через тіло царя, вбила його коня. Так як всі думали, що Філіп убитий, то здобич, захоплена в Скіфії, була кинута наче проклята, ледь не принісши македонянам загибель».
Що було потім
Через три роки Філіп ІІ був убитий своїм тілоохоронцем. Його наступник син Олександр, що згодом став відомий в історії як Великий, підтвердив гегемонію Македонії у Фракії переможним військовим походом проти гетів і трибаллів. Його фракійський намісник Зіпріон рушив далі на північ і, перейшовши Дунай, дістався аж до Ольвії, де у 331 році до н. е. скіфи взяли реванш за поразку восьмилітньої давнини.
Після розпаду імперії Олександра Великого царство одрисів змогло відродитись довкола міста Севт (біля сучасного Казанлика у Болгарії), у ІІІ ст. до н.е. пережило нашестя кельтів і знищило їх державу на Балканах після шести десятиліть протистояння, у 146 році до н. е. разом із Македонією було підкорене Римською республікою, але через півстоліття знову заявило про себе кількома квазідержавними утвореннями, які в тій чи іншій формі як піддані Риму проіснували до 46 року.
Коментарі
Дивіться також
• Філіп II — цар Македонії, 359 до н. е.
• Скіфсько-херсонеська війна, 110 до н. е.