У 1848 році, коли у Північній Італії розпочались антиавстрійські виступи, 41-річний Джузеппе Гарібальді, у минулому капітан бригантини, антиклерикаліст і республіканець з таємного товариства «Молода Італія», засуджений до страти і майже півтора десятиліття вимушений переховуватись у Південній Америці, з 54 соратниками повернувся на батьківщину. У Мілані він сформував корпус, який вів боротьбу проти австрійців до квітня 1849 року, однак зазнав невдачі. Гарібальді був знову змушений рятуватись втечею за кордон, звідки повернувся у 1854 році й оселився на придбаній ним ділянці землі на пустельному острівці Капрера поблизу Сардинії.
Коли через п'ять років Австрія розпочала війну із Сардинським королівством, її прем'єр-міністр Камілло Кавур звернувся за підтримкою до надзвичайно популярного в Італії Гарібальді. Незважаючи на свої безкомпромісні погляди переконаного республіканця, той знову сформував корпус добровольців, на чолі якого провів успішну оборону Турина і здобув ряд блискучих перемог у Ломбардії.
Налаштований іти на Рим, у 1860 році Гарібальді з прикрістю дізнався про передачу Франції Савойї і його рідної Ніцци в обмін на французьку підтримку у війні проти Австрії. Він відмовився від звання генерал-майора і депутатства, захопив у генуезькому порту два судна, на яких 6 травня із тисячею добровольців і чотирма гарматами відплив до Сицилії, яку захопив за два місяці. За підтримки сардинського флоту військо Гарібальді рушило на Неаполь, і 6 вересня усунуло від влади Франциска II Бурбона, останнього монарха Королівства обох Сицилій, яке за підсумками плебісциту, проведеного в жовтні, було приєднано до Сардинії і припинило своє існування.
Наміри взяти Рим, захищений французами, чи розпочати похід на Балкани, «бочку з порохом», яка запалить Центральну Європу і дасть можливість вигнати австрійців з Венеції, підтримки не знайшли, і в 1862 році розчарований Гарбальді повернуся до себе на Капреру. Проте планів приєднати Римську область до об'єднаної Італії він не полишав, виступав з різкими антиклерикальними заявами, двічі збирав загони добровольців для походу на Рим, за що арештовувався і вже примусово доправлявся на свій острів, де в умовах домашнього арешту почав писати художні і публіцистичні твори.
У серпні 1870 року в зв'язку з початком Франко-пруської війни з Риму був евакуйований французький гарнізон. Через місяць італійські війська взяли місто, позбавивши папу світської влади, проте жива легенда, видатний полководець, символ свободи, відомий в усьому світі, Гарібальді не був допущений до участі в завершальному етапі об'єднання країни. Того ж року він втік з-під арешту і на запрошення республіканської Франції очолив Вогезську армію з числа французьких та іноземних волонтерів, яка воювала проти Пруссії, проте зазнала невдач.
8 лютого 1871 року Гарібальді був обраний депутатом Національних зборів Франції від від Парижа, департаменту Кот-д'Ор і Ніцци, 8 березня — від Алжиру. Проте через його італійське громадянство обрання було визнане недійсним і Гарібальді залишив Францію. Він повернувся на Капреру 13 березня, за кілька днів до захоплення влади в Парижі комунарами. Завжи активний прихильник революційних подій, на цей раз 64-літній Гарібальді, пославшись на здоров'я, відмовився очолити війська Паризької комуни.
Останні роки свого життя Гарібальді рідко залишав Капреру. Попри обрання в 1874 році депутатом від Риму, участі у засіданні парламенту не брав, «щоб не виглядати екзотичною рослиною», продовжував літературно-публіцистичну діяльність. Доходу вона не приносила і через два роки, не без вмовлянь, він прийняв у дар мільйон лір і щорічну пенсію у розмірі п'ятдесяти тисяч, призначених урядом Італії на відзнаку його заслуг перед державою.
У 1880 році Гарібальді втретє одружився. Уже важкохворим і насилу пересуваючись, у березні-квітні 1882 року він здійснив поїздку до Неаполя і Палермо, де був тріумфально зустрітий численними прихильниками. Повернувшись у вкрай важкому стані, Джузеппе Гарібальді геть заслаб від загострення бронхіту і 2 червня о 18-21 помер у віці майже 75 років. Під тиском громадськості його бажання бути кремованим родина відхилила, й 8 червня за присутності багатьох високопосадовців Гарібальді поховали на своєму обійсті на острові Капрера, де сьогодні його останки покояться у саркофазі, запечатаному брилою з білого граніту. Через тиждень церемонія з нагоди смерті Гарібальді пройшла у Римі, куди прибули представники муніципальних рад Парижа, Ліона та Німу.
Гарібальді ще за життя супроводжувала всесвітня слава завдяки винятковій увазі міжнародної преси, яка часто романтизувала його діяльність, а також визначним французьким письменникам — Віктору Гюго, Олександру Дюма, Жорж Санд, котрі висловлювали йому своє щире захоплення. Як ключову фігуру Рісорджименто, ім'я Гарібальді підняв на щит Беніто Муссоліні, котрий відвідав могилу «героя двох світів» перед своїм тріумфальним походом на Рим і в 1932 році пишно відзначив п'ятдесяті роковини його смерті. У той же час Гарібальді шанувався й італійськими антифашистами, які його іменем назвали свій підрозділ, що брав участь у громадянській війні в Іспанії.
Нині у більшості італійських міст є принаймні один пам'ятник Гарібальді, на якому він обличчям повернутий до Риму, міста, яке так і не зміг підкорити. Лише на Капрері його статуя дивиться у бік рідної Ніцци, де пам'ятник на площі його імені повернутий на Турин, колишню столицю Сардинського королівства, яке зусиллями Джузеппе Гарібальді об'єднало Італію в єдину державу.