У першій половині XIX століття посилились процеси зростання національної самосвідомості народів Східної Європи, зокрема у формі підвищеного інтересу місцевої інтелігенції до народної мови та фольклору. З часом до ідей просвітництва додалася ідея національної самосвідомості та незалежності. В Києві, Петербурзі, Південно-Західній Україні з'явились численні гуртки і групи, які видавали власну періодику, підтримуючи українську національну ідею і, деякі з них, ставлячи сепаратистські цілі. Це протирічило офіційній державотворчій концепції Російської імперії про триєдиний російський народ як єдиної спільноти великоросів, малоросів і білорусів.
Тим не менш в 1861 році в Росії було прийняте рішення запровадити початкову освіту (два роки) на мовах неросійських меншин, зокрема українською. Українською, або як було прийнято тоді називати, малоросійською друкувались підручники для початкових шкіл, а також художня і просвітницька література. Однак з початком Польського повстання 1863 року царський уряд змінив ставлення до українського просвітницького руху, як до сепаратистського вцілому, остерігаючись, зокрема, поширення ідеї «трилистника» — створення єдиної держави на території Польщі, Литви і Західної України.
З метою вжиття заходів адміністративного характеру проти груп українофілів, дії яких вважалися небезпечними як в соціальному, так і в політичному плані, 30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв спрямував у Київський, Московський і Петербурзький цензурні комітети секретний припис про призупинення друкування малоросійською літератури релігійної, навчальної та призначеної для початкового читання; до друку дозволялися «тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красної літератури».
Передбачалось, що дія Валуєвського циркуляру буде обмежено виключно періодом польського повстання, однак на практиці він діяв і у подальші роки. У серпні 1875 року за ініціативою начальника III Охоронного відділу департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Росії Олександра Потапова була створена Особлива комісія для вивчення питання українофільської діяльності, особливо перекладів і друкування підручників та молитовників малоросійською мовою. Висновки Комісії були підписані імператором Олександром II 30 травня 1876 року під час його перебування в німецькому місті Бад-Емс (звідки й назва указу).
За Емським указом заборонялось викладати українською мовою в початкових школах, друкувати будь-які книги українською, друкувати ноти з українськими текстами, влаштовувати концерти з українськими піснями, ставити українські театральні вистави, без спеціального дозволу ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги написані українською, видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов (за винятком певних художніх та історичних творів), використовувати українську орфографію. Місцевій адміністрації також наказувалось вилучити із шкільних бібліотек книжки українською і створити списки вузівських викладачів-українофілів, яких вимагалося перевести на роботу у Росію, натомість в Україні замінивши на російських.
У 1881 році було знято ряд обмежень на друк художньої літератури та театральну діяльність, однак Емський указ ніколи так і не був відмінений офіційно. Його дія була фактично скасована лише Маніфестом 1905 року царя Миколи II про «дарування» населенню громадянських прав і свобод, — на підставі доповіді комісії Академії наук Росії «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова».