Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в прикарпатському селі Нагуєвичі (нині село Дрогобицького району Львівської області) в родині сільського ремісника-коваля. За його власними свідченнями, рід Франка за батьківською лінією походив від зукраїнізованих німецьких колоністів, а за материною — зі збіднілої шляхти. Родина Франків була досить заможною, мала п'ятеро дітей — крім старшого сина Івана, ще двоє синів та двоє дочок (обидві померли малими дітьми).
Іван розпочав навчання у шестирічному віці: ходив до сусіднього села Ясениця-Сільна до початкової школи, потім навчався у школі отців василіян у Дрогобичі. Після смерті батька у 1865 році його навчання не перервалось. Через півроку мати вдруге вийшла заміж за Григорія Гаврилика, вітчим фактично замінив дітям батька. У цьому шлюбі народилось ще 3 дітей, проте вижила лише одна дівчина. У 1867 році Іван Франко вступив до Дрогобицької реальної гімназії. Завершив середню освіту він із похвальним свідоцтвом та повним сиротою — за два роки до випуску, у 1873 році, померла його мати. Вітчим невдовзі знову одружився, і опікуватись всіма дітьми стала мачуха.
Вищу освіту Іван Франко почав здобувати у 1875 році на філософському факультеті Львівського університету, однак навчання переривалось арештами і тривалими ув'язненнями через його активну громадсько-політичну діяльність. У 1877 році Франко разом з Михайлом Павликом та Остапом Терлецьким був звинувачений у приналежності до таємної соціалістичної організації та засуджений до 9 місяців тюремного ув'язнення. У 1880 році він був удруге арештований та етапований до Нагуєвичів, де тривалий час жив під поліційним наглядом. Ще двічі його арештовували у 1889 та 1892 роках.
Франко завершив університетську освіту лише у 1891 році і вже не у Львові, а у Чернівцях, після чого зміг вступити на докторські студії у Віденському університеті і в 1893 році під керівництвом відомого хорватського славіста Ватрослава Яґіча успішно захистити докторську дисертацію. Втім, попри успішну габілітацію у 1894 році, йому не вдалось посісти кафедру української словесності Львівського університету.
Ще під час навчання в гімназії Франко почав друкувати вірші, оповідання та переклади (зокрема, у журналі «Друг», що був виданням студентського гуртка «Академічний кружок»), збирати фольклор. З другої половини 1870-х років фактично починається його активна журналістська і публіцистична діяльність: він долучається до видання низки журналів («Громадський друг», «Світ», «Товариш»), альманахів («Дзвін», «Молот»), співпрацює із народовськими виданнями — газетою «Діло», журналами «Зоря» та «Правда», друкується у численних польських, австрійських та німецьких газетах і часописах.
У 1878-82 роках Франко написав свої найвідоміші поезії суспільно-політичного змісту — «Гімн» («Вічний революціонер»), «Каменяр», цикл «Україна» з «Національним гімном», повісті «Борислав сміється», «Захар Беркут», низку наукових праць.
У 1883 році Іван Франко оселився у Львові. Розійшовшись із народовцями, у середині 1880-х він кілька разів, плануючи організувати демократичне періодичне видання, їздив до Києва, де зустрічався з діячами Київської громади. Під час одного із таких візитів у травні 1886 року він одружився, як він сам пізніше писав, «без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою». Його дружиною стала киянка Ольга Хоружинська. Шлюб Франка (а подружжя мало четверо дітей), хоч і був символом поєднання двох Україн, але виявився не дуже щасливим. Ольга була помічною у багатьох громадських справах, однак страждала на нервову хворобу, час від часу лікувалась у клініці для душевнохворих, а Франко шукав любові поза сім'єю.
У 1890 році Франко голосно заявив про себе як політичний діяч. Він став одним із засновників та першим головою першої української політичної партії під назвою Русько-українська радикальна партія (РУРП) та редактором її друкованих органів. Після розколу 1899 році він вийшов зі складу РУРП та приєднався до Української національно-демократичної партії, в роботі якої брав участь до 1904 року, коли відійшов від активної політичної діяльності.
З кінця 1890-х років Франко присвятив себе літературній і науковій праці на терені Наукового товариства ім. Шевченка. Він багато років очолював філологічну секцію товариства, його етнографічну комісію, був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник», підготував та видрукував кілька томів наукових студій. У середині 1900-х років Іван Франко тяжко захворів на ревматоїдний поліартрит, що проявилась, зокрема, у деформованих та паралізованих руках, значно утруднила його продуктивну наукову та літературну працю.
26 листопада 1915 року в листі до Нобелівського комітету доктор філософії з Відня професор Йосеф Застирець висунув Івана Франка на здобуття премії в галузі літератури як «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи», але письменник не дожив до участі в конкурсі — Іван Франко помер 28 травня 1916 року на 60-році життя. Помер без сповіді, на чужих руках: сини Петро і Тарас були у війську, донька Анна – в Києві, дружина Ольга – в психіатричній лікарні.
Через бідність поховали Івана Франка в чужій вишиваній сорочці у т. зв. «готелевому гробівці» Мотелевських-Мотильчинських на шість домовин на Личаківському кладовищі у Львові. Лише через п'ять років був отриманий дозвіл від польської влади на поховання Івана Франка в окремій могилі, де він покоїться й досі.
У 1932 році на могилі Івана Франка був встановлений пам'ятник роботи Володимира Литвиненка.
Наукова, суспільна та поетична спадщина Івана Франка надзвичайно багата і цінна. Та найцінніше з усього, як писав Михайло Грушевський, це «його власний образ та дивовижна поема творчості та праці, якою було його власне життя».
Коментарі
Дивіться також
• Помер Михайло Коцюбинський, 1913
• Померла Леся Українка, 1913
• Помер Михайло Грушевський, 1934
• Помер Володимир Винниченко, 1951