За правліяння єгипетського халіфа Алі аз-Захіра почалась відбудова Єрусалима, де з його дозволу на місці зруйнованого монастиря Іоана Хрестителя ченцями-бенедиктинцями було зведено госпіталь. У час Першого хрестового походу ним опікувався такий собі П'єр-Жерар, зусиллями якого госпіталь виокремився в самостійну організацію, на яку папською буллою 15 лютого 1113 року було покладено турботу за богомольцями на всій території Єрусалимського королівства. За його наступника Раймонда де Пюі крім власне ченців в ордені Святого Іоана Єрусалимського було створено лицарський і міліцейський підрозділи, які брали участь не лише у збройному супроводі паломників, але й у повноцінних бойових діях, заслуживши слави однієї з найвойовничіших християнських армій.
Після падіння Єрусалиму у 1187 році госпітальєри перебрались до графства Тріполі, звідки через століття, по завоюванні мамелюками Акри, — на Кіпр, а звідти 15 серпня 1310 року — на відвойований у візантійців острів Родос. Користуючись з ослаблення ордену тамплієрів, вони також підкорили сусідній острів Кастелорізо, порти Анталія та Галікарнас (нині Бодрум, Туреччина).
Як, фактично, окрема держава, лицарі-госпітальєри відбили багаточисельні напади мусульманських піратів з північної Африки, вистояли проти єгипетських мамелюків у 1444 році і османів Мехмета Завойовникау 1480-у. У 1522 році проти них рушило стотисячне військо Сулеймана Пишного і, хоча йому протистояло лише шість сотень лицарів і зо сім тисяч грецьких найманців, госпітальєри протримались півроку, доки не були змушені погодитись на почесну капітуляцію. Вони дістались Сицилії й після кількох років переговорів папа Климент VII зумів домовитись з Карлом Габсбургом як королем Сицилії про виділення госпітальєрам у вічне феодальне володіння за щорічну символічну плату Мальтійського архіпелагу і північноафриканського порту Тріполі (у сучасній Лівії), лише недавно захопленого арагонцями у берберів.
Госпітальєри прибули на Мальту 26 жовтня 1530 року. Розглядаючи її лише як тимчасовий прихисток до повернення на Родос, вони селитись у найбільшому місті Мдіна, розташованому в глибині невеликого і пустельного острова, не стали, а розміститись у містечку Борго (нині Біргу) на скелястому березі затоки Марса (тепер Велика гавань), біля якого укріпили старий арагонський форт Сант-Анджело. Вони жили, в основному, з морського розбою, грабуючи кораблів мусульман, брали участь у кількох кампаніях короля Карла проти туніських берберів, у 1547 році вперше зазнали нападу нападу османів, які, спустошивши сільську глибинку острова, продовжили свій рейд до берегів Сицилії.
У 1550 році госпітальєри напали на туніське місто Махдія, де спалили флот османського адмірала Тургут-рейса (Драгута на європейський манер). У відповідь той, вертаючись з чергового рейду узбережжям Апеннін, 18 липня 1551 року висадився на Мальті. До тривалої облоги форту Сант-Анджело і добре захищеної Мдіни османи виявились не готові, і, розоривши селища, відпливли до сусіднього острова Гоцо, де після кількох днів обстрілу цитаделі Вікторія її гарнізон капітулював. Практично все п'ятитисячне населення Гоцо було взяте в полон і продане в рабство у Тріполі, яке госпітальєри також втримати не змогли, і 15 серпня воно здалось Драгуту.
Втрата Тріполі і знелюднення Гоцо змусили госпітальєрів взятись за кардинальне укріплення Мальти. Вони зміцнили форт Сант-Анджело і всього за шість місяців 1552 року збудували два нові форти — св. Мішеля південніше Боргу і св. Ельма на півострові Шиберрас при вході в бухту Марса. Це перетворило острів на потужну військово-морську базу в центрі Середземномор'я, особливо важливу у розпал Османо-габсбурзьких воєн, в якій госпітальєри брали активну участь. Після катастрофічної для союзу християнських держав на чолі з Іспанією поразки 15 травня 1560 року у битві біля острова Джерба поблизу Тунісу османи мали можливість взяти Мальту, проте відклали підготовку експедиції на чотири роки, за які госпітальєри продовжили зведення фортифікаційних споруд і накопичили великі запаси зброї та провізії.
Османський флот вийшов з Константинополя 22 березня 1565 року у складі 130 кораблів (за іншими даними — до 250), які на світанку 18 травня до берегів Мальти доправили десь біля 35 тисяч чоловік (з них лише третина була навченими воїнами), яким протистояло зо шість сотень лицарів і близько 4 тисяч найманців з числа мальтійців і сицилійців. Кинувши якір на південній околиці острова, турки кілька днів радились щодо плану подальших дій через розбіжності між сардаром (командуючим армією) Кизилахметлі Мустафа-пашою і капуданом (командувачем флотом) Піяле-пашою. Зрештою було вирішено атакувати форт Сант-Ельмо з суші, і 24 травня почався його обстріл 30-ма вивантаженими з кораблів гарматами.
Адмірал Драгут, який прибув 2 червня, прийнятий план не схвалив через загрозу кавалерійських атак з Мдіни у тил військам, але наказав посилити обстріл, розмістивши кілька додаткових батарей навпроти Сан-Ельмо по інший бік заток Марса і Марсамксет. Через два тижні форт почали обстрілювати і з моря, кілька разів безуспішно намагались брати штурмом яничари, але напівзруйнований Сан-Ельмо протримався до 23 червня, дня св. Іоанна, покровителя госпітальєрів, коли осколком був убитий 80-літній Драгут, котрий саме віддавав розпорядження на артилерійських позиціях.
Того ж дня османами був нарешті взятий відрізаний звідусюд Сан-Ельмо, в якому загинуло більше півтори тисячі захисників, з них — від 90 до 120 лицарів-госпітальєрів, тіла яких за наказом Мустафи-паші обезголовили і, розіп'явши на хрестах, скинули у море. Втрати османів склали зо 8 тисяч чоловік, причому до половини з них були яничарами. Щоб «навчити Мустафу воювати як солдат, а не як м'ясник» великий магістр Жан де ла Валетт-Парізо звелів стратити усіх полонених, голови яких викинули через мури форту Сант-Анджело.
Захопивши Сан-Ельмо, Мустафа перемістив артилерію на узвишшя, що оточують Сант-Анджело і Сант-Мішель. Ситуація видавалась критичною попри підсилення фортів загонами з Мдіни. Прибуття 29 червня давно очікувано підкріплення з Сицилії — 42 лицаря-госпітальєра та 600 кастильських піхотинців — співвідношення сил не змінило, але наступного дня де ла Валет відкинув пропозицію здатись на почесних умовах. Завдяки добре організованій ним обороні і постачанню з Біргу, протягом серпня госпітальєри зуміли витримати неперервний цілодобовий обстріл, за свідченням очевидців, небачений для тих часів, і кілька штурмів.
7 серпня османи здійснили масовану атаку одночасно на обидва форти: Мустафа-паша на чолі 8-тисячного загону атакував Сант-Мішель, Піяле-паша з 3 тисячами — Сант-Анджело. Бій тривав вісім годин, османам вдалось через кілька проломів увірватись в один з бастіонів Сант-Мішеля, коли у вирішальний момент прийшла звістка про напад на турецький табір. Остерігаючись, що це прибули війська з Сицилії, Мустафа наказав відступати, але невдовзі виявив, що наліт здійснив кавалерійський загін із Мдіни чисельністю лише дві сотні під командою капітана Вінченцо Анастагі, який перебив охорону, поранених і коней, після чого підпалив склад з провізією.
Не полишаючи звичного артобстрілу фортів, османи почали риття тунелів під мури Борго і будівництво облогової башти. Проте це успіху їм теж не принесло — штурм 18-19 серпня через підірвану фортечну стіну ціною велики жертв госпітальєрам вдалось відбити, а башту зруйнувати. Рукопашний бій особисто очолив 70-літній де ла Валетт, який «з мечем у руці залишався в найнебезпечнішому місці, доки турки не пішли» і був поранений у ногу. Втративши багатьох, Борго і Сант-Анджело вистояли, а деморалізовані невдачею османи не змогли взяти навіть погано захищену Мдіну. Їм не допомогло і прибуття з Алжиру 28 кораблів з п'ятьма тисячами шукачів пригод — зазнаючи великих втрат від дизентерії, яка вразила війська, до початку вересня вони геть втратили бойовий дух й почали готуватись до відплиття, поки на Середземномор'ї не почався сезон бурь.
7 вересня на західному узбережжі Мальти висадилась споряджена віце-королем Сицилії 6-тисячна армія. 28 галер пройшли повз Велику гавань, залпами з гармат повідмовши захисників острова про своє прибуття. Переоцінивши її розмір, Мустафа-паша наказав зняти облогу і, хоча згодом виявилось, що розмір підмоги надто незначний, ослаблені і деморалізовані трьома місяцями безрезультатних боїв османи, надвечір 12 вересня, з боями завершивши вантаження на кораблі, відплили до Константинополя. Їх втрати склали понад десять тисяч чоловік (за деякими свідченнями понад 20 тисяч) і ще стільки ж загинуло з числа добровольців і піратів.
Невдача при облозі Мальти була лише другою за кілька десятиліть воєних кампаній Сулеймана Пишного. Розгніваний султан наказав негайно готуватись до нового походу проти госпітальєрів, однак 6 вересня 1566 року несподівано помер, щойно розпочавши облогу угорського Сігетвара.
Захисники Мальти втратили 260 лицарів, 8 тисяч найманців і третину цивільного населення острова. Перемога госпітальєрів стала новиною у всій Європі, витримана ними облога була названа «Великою» й підтвердила їх авторитет як визначних захисників християнства. Гросмейстер ордену Жан де ла Валетт відмовився від сану кардинала, запропонованого папою Пієм IV, завдяки своїй славі зумів зібрати кошти на відбудову острова і поблизу форту Сант-Ельмо 28 березня 1566 року заклав нове поселення. Через два роки він помер і був похований у соборі св. Іоанна у місті, яке 18 березня 1571 року стало столицею Мальти і сьогодні носить його ім'я. Через півроку натхненні його успіхом європейські держави, об'єднані у Священну лігу, біля Лепанто в Іонічному морі під командою Хуана Австрійського завдали нищівної поразки значно більшому за чисельністю османському флоту, розвіявши міф про його непереможність.
Орден госпітальєрів проіснував на Мальті до 1798 року, коли острів захопив Наполеон Бонапарт в ході Єгипетської кампанії. Його штаб-квартира була перенесена спочатку у Санкт-Петербург, потім — у Рим, де знаходиться і сьогодні, об'єднуючи понад 13 тисяч братів і сестер. У 1998 році уряд Республіки Мальта надав ордену у виключне користування терміном 99 років замок Сант-Анжело, екстериторіальність якого визнає також уряд Італії. Сьогодні Суверенний військовий Орден Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, лицарів Родосу і Мальти має дипломатичні стосунки зі 107 країнами (у тому числі і з Україною з 2007 року) і спостерігачів в ООН і Раді Європи.
Коментарі
Дивіться також
• Османське завоювання Кафи, 1475
• Османське завоювання Белграда, 1521
• Помер Сулейман Пишний, 1566
• Битва під Лепанто, 1571
• Битва біля Каленберга, 1683