Частина Таврійської губернії колишньої Російської імперії в межах Кримського півострова, увійшла до складу РСФРР 18 жовтня 1921 року у формі Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки (у 1929 році перейменованої у Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку). Прийнята того ж року конституція державними мовами затверджувала російську і татарську, а корінними народами визначала кримських татар («татар-кримчаків») і караїмів. У 1930 році постановою ВЦИК «Про реорганізацію мережі районів Кримської АРСР» у Криму було створено одинадцять національних районів: шість кримськотатарських, по два німецьких і єврейських і один український.
В ході Німецько-радянської війни, коли фронт наблизився до півдня України, з 19 серпня до середини вересня 1941 року з Криму були депортовані німці, 52 тисячі яких, як зазначалось в офіційних документах, були «евакуйовані» в Казахстан. У січні-лютому 1942 року під час Керченсько-Феодосійської десантної операції з Керчі до Казахстану була вислана громада італійців. Ліквідація Кримського фронту фактично вирішила долю Севастополя, падіння якого в кінці червня 1942 року привело до повної окупації Криму німецькими і румунськими військами.
Півострів був звільнений у квітні-травні 1944 року, однак ще до завершення Кримської операції Народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія підготував для Державного Комітету Оборони СРСР доповідну записку, в якій повідомлялось про дезертирство з Червоної армії 20 тисяч кримських татар, що перейшли на службу до німців, діяльність в Криму розгалуженої мережі т. зв. «татарських національних комітетів», яким інкримінувалось співробітництво з окупантами у боротьбі з партизанами та участь у вивезенні на примусові роботи до Німеччини цивільного населення, і стверджувалось, що «значна частина татарського населення Криму активно співпрацювала з німецько-фашистськими окупантами і вела боротьбу проти Радянської влади».
На підставі доповіді Берії, який пропонував «140-160 тисяч татарського населення» виселити до Узбекистану «для використання на роботах як в сільському господарстві — колгоспах і радгоспах, так і в промисловості і на будівництві» 11 травня 1944 року Державний Комітет Оборони СРСР прийняв постанову №ГОКО-5859, якою, серед іншого, наказував силами НКВС СРСР завершити депортацію до 1 червня. Вона розпочалась на світанку 18 травня 1944 року і закінчилась у рекордні терміни — о 16-й годині 20 травня: на збори давалось від кількох хвилин до півгодини, після чого людей вантажівками відвозили на залізничні станції, звідки ешелонами під конвоєм відправляли до місць заслання. Під час транспортування тримали впроголодь, а померлих ховали вздовж залізничних колій або просто скидали з вагонів.
За офіційними даними за два с половиною дні було виселено 183 155 осіб, з яких у дорозі померла 191 людина. Більшість з них були вивезені до Узбецької РСР (82,5%), до Марійської АРСР, Костромської області і Приуралля РСФСР (10,5%,), а також до Казахстану і Таджикистану. Депортовані були і ті кримські татари, які повернулись в Крим із евакуації після відходу німців, а також ветерани війни — до 1946 року 8 995 з них, навіть ті, хто мав високі урядові нагороди, були вислані (в тому числі 254 офіцери); найвідоміші ветерани з числа кримських татар, такі як двічі Герой Радянського Союзу льотчик Амет-Хан Султан, уникли депортації, але були позбавлені права на проживання в Криму.
Депортація не торкнулась справжніх колабораціоністів — частина з них (до 3 тисяч чоловік) була евакуйована в Німеччину, де був створений Татарський гірничо-єгерський полк СС, в липні реорганізований у бригаду, а в грудні 1944 року — у Бойову групу «Крим» в складі Східно-тюркського з'єднання СС. А ті 5 381 кримських татар, що на думку НКВС залишився на батьківщині як члени ворожої «агентурної мережі», були заарештовані ще у квітні-травні 1944 року.
Значна кількість депортованих (за оцінками — від 15 до 46%) померла від голоду і хвороб у першу ж зиму 1944-45 років. Вцілілих не торкнулась беріївська амністія 1953 року і до 1956 року вони мали статус спецпоселенців без права залишити місце проживання під страхом кримінальної відповідальності. На відміну від інших депортованих народів, які повернулись у рідні землі до кінця 1950-х років, кримські татари формально отримали таке право лише в 1974 році, а фактичне — в 1989-у, коли Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і визнала її незаконною і злочинною.
Станом на 2012 рік в у Криму проживало близько 260 тисяч кримських татар; багато їх поселилось у прилеглих областях України (Херсонщина) та Росії (Кубань). Ще близько 150 тисяч з них проживає в Узбекистані, до півмільйона — в Туреччині, кілька деятків тисяч — в Болгарії та Румунії.
Коментарі
Дивіться також
• Кримська автономія у складі радянської Росії, 1921
• Депортація німців Поволжя, 1941
• Депортація чеченців та інгушів, 1944
• Операція «Вісла», 1947
• Розстріл «банди Берії», 1953
• Входження Криму до складу УРСР, 1954
• Анексія Криму, 2014