Після загибелі у 1223 році у битві на Калці Мстислава Святославича чернігівський стіл посів його племінник Михайло Всеволодович, син Всеволода Чермного і дочки польського князя Казимира II Справедливого з династії П'ястів. У наступні роки з допомогою Юрія Всеволодовича владимирського, одруженого на його сестрі, він двічі посідав новгородський стіл, а по смерті в 1228 році Мстислава Удатного у союзі з Володимиром Рюриковичем київським, Ростиславом Святополчичем пінським і половцями Котяна Сутоєвича пішов війною проти Даниила Романовича волинського. Проте взяти Кременець (нині Тернопільська область) йому не вдалось, а Данило Романович разом з Олександром Всеволодовичем белзьким здійснив у відповідь похід на Київ й уклав союз з великим князем Володимиром Рюриковичем, якому також загрожували чернігівці.
У 1229 році Данило Романович сів у Галичі, вигнавши звідти угорського королевича Андраша, який двічі намагався вернути місто, але безуспішно. Через два роки він прийшов на допомогу Володимиру Рюриковичу київському у протистоянні з Михайлом Всеволодовичем чернігівським, за що отримав Поросся з центром у Торчеську, які віддав «своїм шурятам» — братам своєї дружини Анни, дочки Мстислава Удатного, який ними колись володів. Серед них називають й Ізяслава (за іншою версією Ізяслав — син псковського князя Мстислава Романовича Старого зі смоленської гілки Мономаховичів), який у 1233 році з Данилом Романовичем рушив проти мадяр, але вже на початку походу відступився від свого союзника, спустошив галицькі землі і повернувся у Торчеськ.
У кінці наступного року Данило Романович знову допоміг Володимиру Рюриковичу відстояти Київ, вчергове обложений Михайлом Всеволодовичем, після чого союзники разом розорили Хоробор, Сновськ і Сосницю, спалили чернігівський посад, проте взяти Чернігів не змогли і навесні 1235 року рушили на Торчеськ, щоб покарати невдячного Ізяслава Мстиславича. Їх стомлені п'ятимісячним походом війська стали табором під містом, де 17 травня і були розбиті закликаними Ізяславом на домогу чернігівськими дружинами Михайла Всеволодовича і половецькими загонами Котяна Сутоєвича. Галичан під Торчеськом загинуло «бещисла», як повідомляє Новгородський літопис, сам Данило ледве врятувався втечею до Угорщини, а взятий половцями у полон Володимир втратив Київ, де сів Ізяслав. Після цього переможці разом рушили на Галич, де вокняжився Михайло.
Викуплений з полону Володимир того ж року повернув Київ, звідки наступного був вибитий Ізяславом, й осів в Овручі, де й помер у березні 1239-го.
Ізяслав втримати Київ також не зміг й після вигнання у 1236 році новгородським князем Ярославом Всеволодовичем (сином Всеволода «Велике Гніздо») зайняв Кременець (нині Тернопільська область), звідки в часи монгольської навали безуспішно намагався взяти Галич.
Після загибелі в 1238 році Юрія Всеволодовича у битві на ріці Сіть (нині Ярославська область РФ) з корпусом Бурундая, темника Батия, його брат Ярослав перебрався до Владимира, а у залишеному ним стольному місті вокняжився Михайло Всеволодович, об'єднавши під своєю владою Київ, Чернігів і Галич. Узимку наступного року силами чернігівських і галицьких дружин він організував невдалий похід на Литву, чим негайно скористався Данило Романович і повернув Галич. Через два роки князь галицький і волинський прийняв свого давнього супротивника, вигнаного монголами і з Чернігова і з Києва, й дав Михайлові Всеволодовичу «у кормління» Луцьк, а в 1242 році — розорений Київ.
Через рік Київ, на цей раз уже по монгольському ярлику, знову відійшов до Ярослава Всеволодовича владимирського, а Михайло Всеволодович сів у рідному Чернігові, де правив три роки, доки не поїхав у ставку до хана Батия просити ярлик на князювання, і, як стверджує анонімне «Сказання про вбивство в Орді князя Михайла Чернігівського і його боярина Феодора», не був страчений за відмову поклонитись «вогню і глухим ідолам».
На відміну від батька, його син Ростислав від претензій на Галич не відмовився. За допомогою своїх угорських та польських союзників він узяв в облогу Ярослав (нині Польща), під стінами якого 17 серпня 1245 року був ущент розбитий Данилом Романовичем.
Відновивши єдність своїх галицько-волинських володінь, Данило Галицький, тим не менш, у кінці того ж року — на початку наступного також був змушений їхати в Сарай за ярликом на княжіння й визнати сюзеренітет Батия. У пошуках союзників проти монголів він породичався з угорським королем Белою IV Арпадом, який видав дочку за Лева Даниловича, і герцогом Австрії та Штирії Фрідріхом II Войовничим, чия племінниця стала дружиною Романа Даниловича, й у кінці 1253 року погодився прийняти королівський титул в надії на обіцяний папою римським Інокентієм IV хрестовий похід проти монголів.
Коментарі
Дивіться також
• Загибель Романа Великого, 1205
• Битва на Калці, 1223
• Облога Києва монголами, 1240
• Король Данило Галицький, 1253