13 травня 1933 року за власним рішенням пішов з життя письменник, комунар і символ «червоного ренесансу» Микола Хвильовий. Своїм самогубством, яке стало його останнім маніфестом, він висловив протест проти більшовицької політики нищення України.На обкладинці: Портрет Миколи Хвильового з фотографії початку 1930-х років
38644
Читати 6 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply
Микола Фітільов народився 13 грудня1893 року у місті Тростянець (нині — районний центр Сумської області), у багатодітній родині. Освіту здобував в Охтирській та Богодухівській гімназіях, з 16 років під впливом ідей «бродячої Русі» Горького працював на заводах Донбасу, намагався займатися політичною агітацією. З початком Першої світової війни він був мобілізований до армії і як рядовий воював на території Галичини, Польщі, Буковини та Румунії.
Після більшовицького перевороту Микола Фітільов повернувся на Слобожанщину, де брав активну участь у встановленні радянської влади — воював проти армії УНР доби Центральної Ради, Української держави Павла Скоропадського та Директорії. У 1919 році він вступив до лав КП(б)У і військову сторінку своєї біографії завершив у складі політвідділу 2-го кінного корпусу Червоної армії на Кавказі.
У 1921 році 28-літній Фітільов переїхав до Харкова, де невдовзі під літературним псевдонімом Хвильовий окремою книжкою вийшла його перша поема «В електричний вік» та поетична збірка «Молодість». У 1923 році вийшла збірка оповідань «Сині етюди», що розкрила Хвильового як талановитого прозаїка. Протягом 1925-30 років Хвильовий проявив себе як яскравий полеміст та організатор літературного життя молодої пролетарської держави: з-під його пера вийшли памфлети «Камо грядеши?» (1925), «Думки про течії» (1926) та «Апологети писаризму» (1926), де він закликав позбутися психологічної залежності від Москви та орієнтуватися на європейську культуру. Це викликало гнів особисто Йосифа Сталіна і наступний памфлет письменника «Україна чи Малоросія?» був заборонений до друку.
Під удар потрапила і Всеукраїнська Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), створена Хвильовим та його соратниками у 1925 році. Коли 14 січня1928 року вона «самоліквідувалася», Хвильовий перебував у закордонному відрядженні і міг попросити політичного притулку, проте повернувся й написав «покаянний лист», в якому відмовився від своїх поглядів. Насправді, він і далі провадив свою лінію, спочатку на шпальтах створеного ним у 1929 році журналу «Літературний ярмарок», а потім на сторінках «ПРОЛІТФРОНТу» (1930), що став часописом однойменної організації.
Члени ВАПЛІТЕ, сидять (зліва направо) — Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) — Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік. Фото з фондів Харківського літературного музеюЧлени ВАПЛІТЕ, сидять (зліва направо) — Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) — Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік. Фото з фондів Харківського літературного музею
Через сталінський курс на уніфікацію всіх сфер культурного життя, Хвильовий був змушений вступити до лав Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), давнього ідеологічного опонента ВАПЛІТЕ, який перебрав на себе роль прямого речника Компартії в літературних справах. Остаточний духовний злам письменника відбувся у 1933 році, після відрядження у виморене голодом українське село. Хвильовий не сумнівався у штучності голоду, який разом з арештами української інтелігенції, був покликаний покінчити з українським питанням.
13 травня 1933 року, на наступний день після арешту його найближчого соратника Михайла Ялового, в квартирі Хвильового зібралися драматург Микола Куліш та письменник Олесь Досвітній, а також була присутня його дружина Юлія Уманцева. Після нетривалої розмови вони вирішили звернутися з клопотанням про долю Ялового до прокурора Верховного суду УСРР Лева Ахматова, після чого Хвильовий вийшов до своєї кімнати, де пролунав фатальний постріл у скроню.
«Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. "Отже", як говорить Семенко... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія. Р.S. Все, в тому числі й авторські права, передаю Любові УМАНЦЕВІЙ. Дуже прошу товаришів допомогти їй й моїй матері.» — Передсмертна записка Миколи Хвильового
14 травня об 11 ранку в Будинку літератури імені Василя Блакитного відбулася громадська панахида, після якої Миколу Хвильового поховали на 1-му міському кладовищі Харкова (нині тут розташовується Молодіжний Парк) за присутності 500-600 осіб. Невдовзі могилу письменника зрівняли з землею, а пам'ять про нього поховали на довгі п'ятдесят років.
У будинку «Слово», зведеному в 1929 році на харківській вулиці Червоних Письменників (нині — вулиця Культури) кооперативом літераторів, де проживав останні роки Микола Хвильовий, з 1932 по 1938 рік було репресовано мешканців 40 квартир із 66-ти. Друзі Хвильового, які перебували з ним у день самогубства, були заарештовані через півроку і страчені за рішенням «трійок НКВС»: Олесь Досвітній 3 березня1934 року, Микола Куліш — 3 листопада 1937 року, через два дні після розстрілу Михайла Ялового. Того ж, 1937 року, після звинувачення у приховуванні свого куркульського походження покінчив життя самогубством і один з керівників ВУСПП драматург Іван Микитенко, який за дорученням влади виголосив прощальну промову і підписав офіційний некролог у пресі по смерті Хвильового.
«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить уже знайшов у собі силу волі зробити те, що я сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток. Твій батько М. ХВИЛЬОВИЙ, 13/V 1933 р. Харків» — Друга передсмертна записка Миколи Хвильового, адресована пасербниці Любі Уманцевій
Репресії не торкнулися родини Миколи Хвильового — після його самогубства Юлія Уманцева з донькою Любою переїхали до Свердловська (нині – Єкатеринбург, РФ). В 1990 році Любов Уманцева відвідала Україну, але в родині не збереглися документи письменника. Перша дружина Хвильового Катерина Гащенко вийшла заміж вдруге, продовжувала вчителювати; померла у 1967 році. Її другий чоловік удочерив рідну доньку Хвильового – Іраїда Дмитрівна Кривич прожила довге життя, пройшла війну, працювала вчителькою у селі Олександрівка Золочівського району Харківської області. Вона померла у 2013 році на 94 році життя. Рідний онук Миколи Хвильового Віктор разом зі своєю родиною мешкає у Харкові. Більшу частину свого життя він пропрацював на ХТЗ, зараз на пенсії. Родина відвідує символічну могилу Хвильового, що знаходиться у Молодіжному парку.
