Після успішного відбиття німецького наступу на Москву в січні 1942 року і переходу в контрнаступ радянське командування прийняло рішення розпочати активні дії й на інших ділянках радянсько-німецького фронту. Проте наступальні операції на Курському і Харківському напрямках, на Донбасі і Криму істотних успіхів не мали, за виключенням дій Південно-Західного фронту в районі Ізюма, в результаті якого був створений плацдарм на західному березі ріки Сіверський Донець в районі міста Барвінкове, що відкривав можливість подальшого наступу під Харковом.
Тому після оголошення 1 травня Йосифом Сталіним, як головнокомандуючим, задачі «домогтися того, щоб 1942 рік став роком остаточного розгрому німецько-фашистських військ» саме цей плацдарм під Харковом був використаний для планування наступальної операції, метою якої був вихід до Дніпропетровська, розкол і знищення німецької групи армій «Південь». У той же час після переходу Вермахту 8 травня в наступ на Керченському півострові для оволодіння стратегічною ініціативою у Східній Україні німецьке командування розпочало підготовку до ліквідації Барвінківського плацдарму, плануючи почати наступ на цій ділянці фронту 18 травня.
Розцінюючи дії супротивника як підготовку до оборони, війська Південно-Західного фронту, яким керували маршал Семен Тимошенко, начальник штабу генерал-лейтенант Іван Баграмян і член воєнради Микита Хрущов, в складі 4 армій, 5 танкових корпусів і 13 окремих танкових бригад, загальною чисельністю 765 300 чоловік особового складу, 12 травня 1942 року розпочали наступ двома ударними групами. Їм протистояло 350 тисяч німецьких військ із майже у двічі меншою кількістю літаків і танків у складі двох загальновійськових і однієї танкової армій під загальним командуванням фельдмаршала Федора фон Бока.
Згідно із задумом радянського командування, дії Південно-Західного фронту, що наступав у двох напрямках на Вовчанськ і Барвінківе, з півночі повинні були підтримані військами Брянського фронту, які мали б оточити супротивника в районі Харкова, після чого на півдні разом із силами Південного фронту мав початися проривний наступ. Але попри півторамісячну підготовку до операції, оборонні та інженерні укріплення були створені лише на довжині 11 кілометрів зі 180-кілометрового фронту, бойові порядки дивізій не мали ешелонного і резервного підкріплення. Крім того, дії Південного фронту ніяк не узгоджувався з реальною ситуацією в центрі наступу, де Червоній армії вдалось просунутись на 20-35 кілометрів біля Барвінкового і на 18-25 км біля Вовчанська.
15 травня командування Південно-Західного напрямку повідомило Ставку, що операція розгортається успішно і створені необхідні умови для включення військ Брянського фронту. Однак ці прогнози виявилися передчасними — наступного дня темп наступу був втрачений, другі ешелони армій були введені із запізненням, а 17 травня, діючи згідно плану «Фрідерікус-I», Вермахт силами бронетанкових військ завдав удар з північного, від Балаклеї, і південного, з району Слов'янська, напрямків в тил наступаючим частинам Червоної Армії. Війська 6-ї і 9-ї армії виявилися не готовими до відбиття удару і почали відступати за Сіверський Донець.
Ситуація змусила начальника Генерального штабу маршала Олександра Малиновського наступного дня двічі пропонуватити відвести війська з Барвінковського виступу, однак Тимошенко і Хрущов вважали загрозу оточення перебільшеною, і Сталін дозволу на відступ не дав. При повній перевазі супротивника у повітрі спроба командування Південно-Західного напряму деблокувати оточені частини ударом 38-ї армії великого успіху не мала, але дозволила вивести з оточення 22 тисячі бійців. В результаті до 23 травня значна частина військ ударного угруповання Червоної Армії опинилася оточеною в трикутнику Мерефа — Лозова — Балаклія, а після триденних невдалих спроб вийти з нього, вцілілі радянські війська виявились сконцентрованими біля Барвінкового на площі 15 км2.
Спроби прорвати оточення блокувалися активними діями німецької піхоти за підтримки авіації і 28 травня Тимошенко врешті віддав наказ про припинення Харківської наступальної операції. За час її проведення за радянським даними з радянського боку було втрачено 270 190 чоловік (з них — 170 958 вбитими, пропалими без вісті і полоненими) і 652 танки, з німецького — 90 тисяч чоловік вбитими та пораненими, 540 танків і 200 літаків. За німецькими даними з 10 по 31 травня Червона Армія втратила 240 тисяч полоненими, біля 1250 танків, 542 літаки і 57 626 коней, Вермахт — 29 444 чоловік (з них 5048 убитими і 22127 пораненими), 108 танків і 49 літаків; ще біля 3 тисяч склали втрати румунських підрозділів.
В результаті провалу Харківського наступу, оборона радянських військ на Південному і Південно-Західному фронтах виявилася кардинально ослабленою, і німецькі війська розпочали успішний контрнаступ: 7 липня Вермахт вийшов на підступи Воронежа та Ростова, 23 липня було захоплено Ростов-на-Дону, що відкривало шлях на Кавказ і Волгу в районі Сталінграда, небезпека втрати яких змусила Сталіна 28 липня 1942 року підписати наказ № 227 «Ні кроку назад!», яким у складі Червоної армії почалось формування штрафних батальйонів і загороджувальних загонів.
Коментарі
Дивіться також
• Німецько-радянська війна, 1941
• Битва за Москву, 1942
• Переломний наступ під Сталінградом, 1942
• Закінчення Сталінградської битви, 1943
• Ліквідація блокади Ленінграда, 1944
• Капітуляція Німеччини, 1945